Читати книгу - "Справа зниклої балерини"

Павутиння вже не було. Цьогорічний жовтень відсторонено-холодний, подумалося Тарасові Адамовичу, й одразу зринуло порівняння: як тон листів мосьє Лефевра, коли той відчував, що партія завершується не на його користь.

– Ми уважно слухаємо, – перебив його роздуми художник.

XIV. Бабця й садівник

Колись цю історію про перипетії садівника й бабці розповів йому тодішній головний слідчий розшукової частини Георгій Рудий. Вони сиділи в його напівтемному кабінеті за заваленим паперами столом і довго сміялись над безглуздою ситуацією, в якій опинилися персонажі. А потім Рудий вирішив запропонувати її як тест для всіх їхніх новоспечених колег.

Тож відтоді Георгію Михайловичу доводилося неодноразово оповідати, як бабця прийшла до служби розшуку й вимагала покарати свого сусіда-садівника. Тарас Адамович не знав чи приходила бабця до Рудого насправді, чи він її вигадав, але, випускаючи кільця диму, Георгій Михайлович доволі правдоподібно зображав стару, яка скаржилась на сусідову яблуню, що росла прямісінько на межі, тож половина гілок нависала над її двором. Дозрілі яблука сипались на клумбу з тюльпанами й ламали їхні яскраві голівки.

– Бабця вимагала покарати сусіда-садівника. Однак хто в цій ситуації винен? – запитував Рудий.

Відповіді були різними. Одні вважали, що винен садівник, бо яблуня його, тож він і має розв’язати цю проблему. Другі висували версію, що яблука, які достигають над володіннями бабці, – її власність, отже, – це її проблема. Хтось радив спиляти яблуню, хтось – не садити тюльпани біля огорожі.

– Яка ж правильна відповідь? – запитала Міра.

– Правильної відповіді немає, – відповів Тарас Адамович. – Якщо ви все ще шукаєте правильну відповідь, отже, ви припустились найголовнішої помилки.

– Якої? – запитав Щербак.

– Повірили бабці.

Менчиць усміхнувся й пояснив замість Тараса Адамовича:

– Тюльпани цвітуть навесні, яблука дозрівають влітку чи восени. Бабця бреше.

– Підозрюю, що нинішній начальник розшукової частини не порушив традицію й досі розповідає цю історію молодим поліціянтам.

– Так і є, – підтвердив Менчиць.

Усі аферисти світу використовують прийом, що лежить в основі історії про бабцю й садівника. Найдавніша гра, на якій тримається цей світ, – гра в наперстки, побудована на таких засадах. Запропонуй жертві кілька варіантів, жоден з яких не є правильним. Створи ілюзію вибору. Ошукай.

Готель підпалили не просто так. Хтось мав щось вчинити в одному з безлюдних номерів, поки поліція й пожежна служба намагалися приборкати займання на кухні та невдоволений натовп на вулиці. Але хто? Білявка чи санітарний інспектор? Вибір із двох варіантів, кожен з яких – сумнівний.

– Спочатку я припустився тієї ж помилки, що й пан Менчиць, – пояснював все по черзі Тарас Адамович, – подумав, що санітарний інспектор вийшов з ліфта на п’ятому поверсі, зустрів білявку, розповів їй про ліфт і, можливо, подбав про пожежу. Скільки часу тривала б така розмова? Дві-три хвилини – наші герої поспішають, мають виконати задумане – що б там вони не задумали. Але як вони зустрілись? Інспектор не знав про існування ресторанного ліфта. А якщо на п’ятому поверсі не було б зупинки? О котрій саме вони мали зустрітись? Навіщо взагалі домовлятись про зустріч? Я спробував відкинути всі припущення й оперувати тільки фактами. Ось що лишилось: пожежу зімітував санітарний інспектор, пожежа насамперед була вигідна білявці й вона знала про те, що вона зімітована. Санітарний інспектор не знав про ліфт, а білявка знала. Санітарний інспектор вийшов з ліфта на п’ятому поверсі й один Бог знає, що він там робив. Білявка спустилась на перший поверх і провела там деякий час, перш ніж вибігти в хол. Хто з них був справжнім злочинцем?

– Білявка, – сказав Менчиць.

– Інспектор, – заперечила Міра.

– Мені здається підозрілим хлопчина, який дозволив інспектору блукати в кухні на самоті – примружив очі Щербак. – Хто переміг?

Тарас Адамович не відповів. Натомість продовжив свої роздуми:

– Інспектор зник між п’ятим та сьомим поверхом десь за десять хвилин до сьомої. За дві хвилини до сьомої дама під вуаллю зайшла до ресторану й сіла за столик.

– Цікаво… – усміхнувся Щербак. – Але прямих доказів того, на що ви натякаєте немає.

– А на що я натякаю?

– Що інспектор перевдягнувся в жінку, повечеряв у «Празі», потім пофліртував з паном Менчицем і пішов грабувати номери на першому поверсі, – безтурботно мовив Щербак.

Менчиць спалахнув.

– То була жінка! – кинув він.

– Хтозна, – заперечив Щербак. – Можна так загримувати…

Він трохи відсунувся, певно обпікшись об промовистий погляд слідчого.

– Я підтримаю колегу і скажу, що то таки була жінка, – усміхнувся Тарас Адамович.

– Тоді я просто не уявляю, як пояснити все це, – розвів руками Щербак.

Пальці художника. Чи піаніста. Їм і справді личив би ціпок з руків’ям зі слонової кістки. Художник прикидався, певно, аби подражнити Якова Менчиця. В присутності Щербака молодий слідчий завжди був нервовим, дратувався через найменші натяки на зауваження, хоч вони були знайомі неповних дві доби. Не зійшлися характерами?

– Інспектор був жінкою, – промовила Міра.

– Так.

Запала тиша.

– Це й справді все пояснює, – тихо додала дівчина.

– Якщо пристати на це припущення, історія виглядає логічно: наша героїня проникає в готель як санітарний інспектор, демонструє документи, нишпорить на кухні. Дізнається про службовий підіймач, їде на ньому на п’ятий поверх. Їй потрібно потрапити в ресторан – там за столиком на неї чекає той, з ким вона має зустрітися. Можливо, це той чоловік, який і підробив для неї документи санітарного інспектора.

– Он воно що, – втрутився Менчиць, – ви впізнали афериста, з яким вона вечеряла!

– Так. Але вона чомусь вирішила перевдягнутися, щоб не привертати увагу образом санітарного інспектора. Отож вона перевдягається між п’ятим і сьомим поверхом, а тоді підіймається в ресторан. Вечеряє, передає співрозмовнику конверт – я бачив це на власні очі. Оскільки між п’ятим і сьомим поверхами вона провела дуже мало часу – цього б вистачило хіба на перевдягання, отже справа, заради якої довелося вдатися до пожежі, чекала на нашу незнайомку на першому поверсі.

– Чому саме на першому?

– Бо пан Менчиць спустився в хол усього на п’ять хвилин пізніше за дівчину. Отже, вона витратила на справу дуже мало часу, навряд чи