Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Вбивство п’яної піонерки 📚 - Українською

Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

238
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Вбивство п’яної піонерки" автора Сергій Оксенік. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 34 35 36 ... 83
Перейти на сторінку:
не туди.

— Вов, розкажемо їй? — раптом запитав мене мій малий.

Коли я йшов до Інни, то не збирався їй розповідати про все, що сталось останніми днями. Бракувало ще і її втягати в це діло. І раптом — таке. От поясніть мені, як тепер їй не розповісти бодай щось із того, про що я не хотів розповідати? Він мене просто у глухий кут загнав. Це — з удячності за молоко та цукерки?

Інна дивилася на мене, і мені вже діватися було нікуди.

— У базікала раніше був язик, — сказав я малому. — Потім не стало.

— Що трапилося? — невинним голосочком поцікавилась Інна.

Ну, я про курей і про Свєтку нічого їй не сказав. Тільки про ключі. І про загадку з ними. Тобто про дві пари ключів. А вона — знаєте, що?

Тут же повернула все в інший бік:

— А у вас на подвір’ї нікого іншого не було?

— Кого іншого?

— Ну, когось чужого? Може, другі ключі хтось інший загубив?

Я, звісно, зразу згадав про Ревміра. Бо, якби то були Свєтчині ключі, вони б так довго не валялись. І, мабуть, усі ці думки відбилися на моєму обличчі, бо Інна додала:

— Зробили зі свого маєтку прохідний двір. Люди, навпаки, прохідні двори перетворюють на закриті, як он у комунальному. А ви?..

Жарти їй! Я мало не образився. Але ж ви пам’ятаєте: на дівчат ображатися не можна. Зрештою, сам винен. Сам прийшов та ще й погодився пити молоко з цукерками і з малим. Словом, продав таємницю за цукерки.

— Ну, кажи вже! Що ти все темниш! Уже все одно пропало. Я ж тепер знаю те, чого ніхто не повинен знати. І що це значить?

— Що? — тупо спитав я.

— Що єдиний вихід — зробити мене союзницею. А якщо ні — то я буду надто небезпечна. Невже не зрозуміло?

— Як це — зробити союзницею?

— Це значить, що все тепер спільне. Те, що малий знає, знаємо і ми з тобою. Те, що знаю я, знаєте ви з малим…

— Ти нічого не знаєш, — похмуро перебив я її.

— Даремно ти так! — сказала Інна з докором. — Я знаю багато. Я навіть знаю, куди поділися ключі із сараю.

— Куди? — вигукнув мій малий.

— За кудикіну гору! — в’їдливо відповіла Інна. — Чого це я вам повинна розказувати? Хто ви мені такі? Це ви між собою брати. А мені ви такі самі сусіди, як Ревмір і Агент. Понятно?

— Ну, добре, — промовив я після довгої паузи. — Що ти ще хочеш знати? Запитуй.

— Я нічого не хочу знати. Крім одного. Чи ми спільники в цій справі, чи просто сусіди.

— Ну, спільники…

— Без «ну».

Ну, вп’ялася, як наш Тобік у костомаху.

— Вов, ну чо ти? — втрутився мій малий. — Ну, скажи ти їй!

— Без «ну»! — відповів я йому.

Він заткнув коробочку.

— Будете молока, — солодким голосочком запитала Інна, — чи вже можна прибирати?

— Прибирай, — сказав мій малий.

— Може, Вова ще поп’є? На прощання?

— Я ще не прощаюся, дякую, — відказав я.

Ну, словом, ні для кого не буде сюрпризу, якщо я повідомлю, що все їй розповів.

Коли я закінчив, то чекав, що вона зараз же почне засипати мене запитаннями. А вона сиділа мовчки, сьорбала молоко, заїдала крихітними шматочками оладки й ні на кого не дивилася. Мій малий теж мовчав і дивився на останнього клишоногого ворога роду людського. Я дивився на Інну. Ми чекали на запитання. Натомість Інна простягла руку до вазочки, не дивлячись, узяла останню цукерку — в мого малого серце зупинилось… — і поклала перед ним на стіл.

Після того сталося щось неймовірне. Я всього міг чекати, тільки не такого. Мій малий сказав:

— Дякую.

Уявляєте? Доти я був переконаний, що він цього слова ще не знає.

І знову запала мовчанка.

— Ну, гаразд, — нарешті Інна заговорила. — І що ми будемо робити?

— Шукати, хто краде курей, — уїдливо, як вона, відповів я.

— Це я розумію, — ще більш уїдливо сказала Інна. — А коли ми переконаємося, що то робила Свєтка? Що ми тоді робитимемо? Ревмірові розкажемо?

Я занімів. І вибалушив на неї очі. Оце так запитаннячко! Варто було їй усе розповідати принаймні для того, щоб таке запитаннячко почути. Воно чим цікаве? Тим, що я на нього не знаю відповіді. Я просто про це не думав. Ну, справді: розказати її мамі? Смішно. Підійти до неї й сказати: «Свєтко! Ти більше так не роби!»? Не Ревмірові ж розповідати, їй-богу!

Може, справді жінки розумніші за чоловіків? Чи дівчата просто швидше дорослішають? Щось тут не так. Ми вже кілька днів про це думаємо, а до такого простого запитання ще не дійшли. А вона…

Інна очікувально дивилася на мене.

Малий був заклопотаний своєю справою: збирав цукеркові обгортки, які лежали купками перед кожним із нас, виймав із них фольгу й акуратно, до бездоганності, розгладжував кожен клаптик нігтем.

— Гаразд, — нарешті сказала вона. — Будемо все чинити по порядку. Спершу знайдемо, хто це робить, а тоді вирішимо, що робити з ним.

Малий поскладав усі розрівняні клаптики фольги стосиком і запхав його до кишені, немилосердно зіжмакавши при тому.

— Ми так і робили, — розчаровано сказав я. — Що ще розумного розповіси нам?

— Я вам обіцяла розповісти, хто вкрав ключі із сараю.

— Ну-ну!

— Ходімте.

Інна швидко прибрала зі столу, помила чашки, і ми пішли до нас. Зайшли до вугільного сараю, і вона спробувала зачинити за нами двері. Двері, звісно, не зачинялися, бо не зачинялися ніколи. Ще вугілля на замок замикати? І курей? Так доведеться і м’яч на ніч у хату ховати, і дитячі іграшки забирати ввечері з вулиці…

Скільки могли, ми притягнули їх до одвірка, та щілина лишалася — сантиметрів на двадцять.

— А тепер подивіться на вулицю і скажіть мені, що ви бачите, — наказала Інна.

— Нічого не бачимо, крім наших воріт, — відповів я.

— І горища комунального, — додав мій малий.

— Де ти бачиш горище? — спитала Інна. — Горище — всередині. А зверху — дах.

— А звідки ж те віконце? — наполягав Юрко.

— Молодець! — Інна злегка ляснула його по попі. Вона його завжди так хвалить.

— Але ж звідти нічого не роздивишся! — не хотів погоджуватися я.

— Це без бінокля не роздивишся. А у бінокль роздивишся все, — в Інниному голосі був цілковитий тріумф.

— Тиць-Гриць! — сказав я. — Звідки ж в Агента бінокль?

— Не знаю, звідки, — відповіла вона, — та я його бачила. Можна сказати, три дні тому.

— Де?

— На березі. Він роздивлявся якийсь човен.

— Який човен? — я почав про все здогадуватися.

— Я

1 ... 34 35 36 ... 83
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вбивство п’яної піонерки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Вбивство п’яної піонерки"