Читати книгу - "Вбивство п’яної піонерки"

— А чиї ж тоді другі ключі? — спитав я ні в кого.

— А цього я не знаю. Самі розбирайтеся зі своїми гостями.

Ми вийшли із сараю і подалися на вулицю, коли мій малий раптом запропонував:

— Дивіться, як уже тепло. Ходімо купатися.

— Дуж-же добра пропозиція, — сказала Інна. — Я перевдягнусь і за п’ять хвилин буду на березі. І ти перевдягнися, — додала вона, із сумнівом дивлячись на малого. — Бо якщо ти полізеш у воду в цих шортах, то твоїй фользі настане повний гаплик. А до речі, що ти з нею робитимеш?

— Ялинкові прикраси, — відповів мій малий.

Ми розсміялися.

— Літо ж надворі! — сказала Інна.

— Літо літом, а коли прийде Новий рік, де я стільки фольги наберу?

— Гаразд, — вона на мить замислилася. — Спробуємо тобі в цій справі допомогти.

Уже дійшовши до воріт, Інна поманила малого пальцем і, коли він підійшов, щось тихенько спитала. Він відповів, і вона пішла додому перевдягатися.

— Про що це ви шепотілися? — поцікавився я байдужим голосом.

Він так само байдуже відповів:

— Та! Про своє.

Я просто скипів:

— Малий, якщо ти й далі будеш темнити, я тебе просто залишу дома й ні до яких пошуків на кілометр не підпущу. Зрозумів?

Мало що він змусив усе вибовкати Інні, то ще тепер у них секрети!!! Моє обурення не мало меж.

— Тю! — здивувався він із мого вибуху. — Ні до чого я тебе не змушував. Сам усе розповів. А спитала вона мене про те, що у Свєтки було на ногах. Ніякого секрету тут немає.

— І що ти їй відповів?

— Те саме, що й тобі: в кедах вона була.

— Гаразд, натягай плавки, — сказав я примирливо.

Ні ми, ні Іннині батьки човна не маємо. Мій батько не ловить риби. Він її їсть. Він привозить рибу від родичів і від друзів з Очакова. Сидіти з вудкою — це для нього не розвага. Як і для мене. Тільки мене змушують це робити, коли їсти в хаті нічого, а його хто змусить?

Іннин батько також не любить рибалити. Там, де він виріс, казала Інна, ніяких річок і ставків не було. А якщо людина до цього не звикла в дитинстві, то навряд вона потім навчиться. Хоча це й дивно, бо що ж там учитися? Береш волосінь, прив’язуєш гайку, пару гачків, копаєш черв’яків на городі — та й усе. Ідеш і ловиш. На бичків не потрібно ні поплавка, ні вудки. А іншої риби: лящів чи таранки — я не люблю: її й ловити важче, й кісток стільки, що ніколи нею не наїсися.

А що немає човна, то ми купалися з берега, навпроти провулка. Там менше каміння на дні. До того ж усі купаються саме там, тож і водоростей теж менше. Це відразу видно, хто купається в річці, а хто — ні. Якщо водорості ростуть навпроти городу, значить, ніхто з його господарів купатися не любить. Щодо Інни це не так, але її хата — крайня біля провулка, тому їй легше зробити кілька кроків туди, де ліпший берег, аніж ходити у воді в якихось лаптях і з авоською, збирати каміння з дна, виривати довгі волохаті водорості…

Цього разу нікого, крім нас трьох, на березі не було. Ми зайшли у воду, трохи поплавали, попірнали, та дуже швидко нам стало нудно. Вирішили піти на піщаний пляж перед місточком, до якого причалює мостобудівський катер. Там хтось реготав, летіли бризки — все те ми могли чути і бачити, тільки годі було розгледіти, хто саме там купається.

Уже як підходили, зрозуміли, що краще було туди не ходити. Купалася там бараківська братія. Іншим разом я б розвернувся й пішов додому чи просто на наш провулок і там би й купався — навіть якби був сам. А тут сказати Інні: знаєш, мовляв, повернімося… Ніби я їх тут боюся — на своїй вулиці. Їх було чоловік п’ять, усі в трусах, а не у плавках, усі доросліші за нас, окрім Кольки Дзюби — нашого однокласника. Та він нам не порятунок. Він не заступиться, якщо що.

Власне, я був упевнений, що все це погано закінчиться. Вони дикі, з ними неможливо спілкуватися мирно.

Дзюба мене помітив і помахав рукою. Я помахав йому, Інна також помахала. Дзюба хутко відвернувся від нас і щось сказав найбільшому з-поміж бараківських. Здається, його називали Волга, та я не впевнений. Розумієте, я з ними взагалі нечасто спілкуюся. Не тому, що боюся… Просто вони дикі, розумієте? Мені з ними просто ні про що говорити. От ви часто із сусідським собакою розмовляєте? Ні, ну, один раз можна щось йому розказати. Ну, там:

— Дай, Джим, на счастье лапу мне…

Але ж ясно, що не дасть. Що ж, йому — знову Єсеніна читати? Собаці скільки завгодно читай вірші, він їх однаково не вивчить. Я зовсім не хочу сказати, що всі бараківські — собаки. Просто порівняння таке.

Волга пильно подивився на мене, на Інну, на мого малого. А тоді щось сказав Дзюбі. Колька стояв до нас спиною, тож я не чув, що він відповів. Але мені здалося, що в чомусь Волзі відмовив. Той виставив уперед підборіддя і вибалушив очі. Мовляв, я тебе питав, чи ти хочеш? Я тобі сказав, що ти хочеш. Ясно?

Принаймні мені так здалося. Відстань до них була чимала. І тоді Дзюба повільно побрів до нас. Мимохіть якось, дивлячись собі під ноги… Я зразу зрозумів, що буде. Вони Дзюбу підставляють під мене. Той зараз заїдатиметься, я полізу з ним битись, а тоді вони матимуть право навалитися на мене всі разом.

Не доходячи до берега, Дзюба раптом підняв ногу й ударив нею по воді. Мене й Інну накрило бризками. У принципі, в цьому немає нічого образливого. Це у нас такий жарт — оббризкати того, хто ще не зайшов у воду. Вже коли ти мокрий, тоді бризки не страшні. А коли ще не купався, це дуже неприємно. І все ж на таке не ображаються. Тобто на своїх не ображаються. От якби я Інні таке зробив, вона б кинулася до мене у воду і почала мене «топити». Жартома, звісно. А Дзюба нам своїм не був,