Читати книгу - "Дари пігмеїв, Олег Федорович Чорногуз"

— І правильно зробив. Смертнику, на моєму місці, там не складало б ані найменших труднощів проткнути наскрізь азіат-пашу.

— А тепер подумай, як нам проткнути усіх наших претендентів.

— І самому зайняти роль смертника? — перепитав Миронович.

— Ні в якому разі. Хто ж мені тоді забезпечуватиме спокійну старість?! Ти ж майстер виходити з неординарних ситуацій. Днями ще раз переглядав твою «Аудієнцію»...

— З якого це дива? — здивувався й сам Миронович.

— Кадри свої треба досконало знати.

— І що?

— Мені сподобалося.

— І що саме, якщо не секрет? — не втримався самолюбивий Миронович.

— Усе. Як ти пробивався в Київ, як завойовував столицю. Ти не боявся, що тебе може побачити твій синок чи донечка, яких ти ніколи не бачив?.. Маю на увазі твій фіктивний шлюб.

— Не боявся. Я ж усю правду сказав. Без реверансів. Роза хотіла дитину, мені потрібна була постійна київська прописка. Такий дух комуністичної епохи — дух московської імперії.

— А що ж Роксана?

— Я ж тоді не припускав, що вона стане моєю дружиною. Раз пішла на це, то, принаймні, тепер знає: в її чоловіка ніяких таємниць з його минулого. Я весь на виду.

— Так уже й весь. Хитрий ти і... холодний. Як айсберг. За температурою тіла... А за натурою, як лис. Якщо вірити казочкам.

Порівняння Мироновичу сподобалося.

— Можна це сприйняти як комплімент? — запитав він.

— Можна. Але найбільше мені сподобалася твоя витівка у кафе «Червоні маки». Це й справді так було?

— Саме так. Хтось розпочав бійку. Пішли в хід пляшки, фужери. Тоді — й чиясь палиця. Якогось інваліда. Він, переляканий, заліз під стіл. А тут міліція. Я за палицю і по сходах. Кав’ярня знаходилась у підвальному приміщенні. Прикинувся сліпим, закотив очі до білків і паличкою тюк-тюк, то міліціонеру легенько по колінах, то — по дерев’яних перилах. Старшина кричить: «Випусти до біса цього сліпого. Він тільки заважає нам». Хлопці мене не видали. Мільтон узяв під руку і вивів аж на вулицю. Після цього я й дременув.

— А друзі ж як? — поцікавився Папа.

— Загриміли у медвитверезник. А потім їх усіх вигнали з університету. Я залишився. Слава Богу, товариші благородні виявилися, а то б... не бачити вам нині перед собою юриста.

— Ну що ж, я пішов, — президент підвівся, потис Мироновичу руку і вийшов. Потім, уже на порозі, обернувся і додав: — Ти б якось заїхав до мене, у Залісся. Диких кабанів постріляли б. Зайців, лосів, косуль. Днями мені єгер повідомив, що у нас уже перевиробництво цих тварин.

XVII

Миронович не належав до мисливців. На відміну від Вовка. Той любив постріляти. Добити поранену косулю, яка благально дивилася йому в очі. Міг сказати: «Чого витріщилась?» — і впритул стрільнути межи очі. Пригадав Миронович і випадок з пораненим зайцем. Моторошна картина. Заєць став на задні лапки, дивився на Вовка і так надсадно плакав, немов дитина. Хтось з присутніх попрохав:

— Не стріляй.

— А чого з ним панькатися? — відповів Вовко і вистрілив. — Ми ж на полювання прийшли. А не в цирк.

А ще Вовко пив гарячу кабанячу кров, яка била струменем з рани вепра. Казав до Папи:

— І вам раджу. Це допомагає. Поплавок тоді не тоне. А на стоячий краще клює.

Сам не знає чому, але Миронович зненавидів полювання. Особливо після випадку з тим ридма ридаючим беззахисним пораненим зайцем. Хоч Миронович і сам не належав до слабкодухих, та все ж тих панських розваг випадково високопоставлених і випадково народом обраних, що корчили тепер з себе нових князьків, буржуазію, вважали себе вершками суспільства, терпіти не міг. Себе якось до цього не відносив, ніби перебував збоку. Може, тому що не піддавався стадному, як він казав, відчуттю. Не наслідував вожака зграї. Самостійно приймав ті чи інші рішення. З ним майже не траплялося того наслідування: що вожак виробляє — те й інші. Він випадав зі зграї. Хоча на полювання виїздив. Участі безпосередньо принципово не брав. Сідав біля каміна, смакував коньяком, міркував над життям. Інколи з нетерпінням чекав мисливської юшки, шашликів під чудове грузинське вино типу «Хванчкара». Може, тому, що таки полюбляв поласувати, а може, якраз у цей момент і в нього спрацьовувало стадне відчуття. Це називалося «постраждати за компанію» — напитися і наїстися до ригачки. Та так, що одного виводили єгері під руки, інших несли на руках. Вранці ставало ще гидотніше. У роті ніби сто котів напаскудило.

Інколи виходив, якщо запрошував Папа, подивитися на роботу єгерів. Ті стріляли у диких кабанів сонними ампулами. Коли вепр засинав, йому між ніг, як казав Вовко, «до паспорта», чіпляли важку гирю. На ранок наступного дня, за визначенням того ж Вовка «підвішеного» вепра чи лося й визначали «по походці». Косулям і зайцям «паспорта» не чіпляли. По-перше, майже не було за що, по друге, вони не належали до категорії хижаків.

Тепер і в мене завдання, як у того єгеря із Залісся — прив’язати кожному з більш-менш серйозних кандидатів у президенти до «паспорта» гирю і вже тоді, ослабленому під час перегонів, смертельно бабахнути. Але так, щоб упав — і більше не підвівся. Задачка не з легких, але цілком нам під силу, — розмірковував Миронович. — Головне — аби Папа не передумав. Хитрий рудий лис. Усе життя намагається чужими руками вирити собі найбезпечнішу нору і там сховатися, аби жодна собака не дістала.

Про плани Папи ввечері розповів Роксані. Хоча спочатку певний час не наважувався. Гадав, як Альбіна, Роксана спочатку заперечить — не схвалить його планів, а потім розпочне нікому не потрібну полеміку і все це закінчиться черговою сімейною сваркою, а може, й «польотом дорогоцінних тарілок». Скаже: «Для чого це тобі? У нас усе є. Кинь ти цю брудну політику, тюхнемо кудись на Гаваї, народимо дітей і житимемо, милуючись голубим небом і вічно мінливим морем. Що нам для повного щастя ще треба?» Роксана ж виявилася не такою. Вона план Папи схвалила.

— Це здорово, Тольде! —