Читати книгу - "Поцілуй Першим, Ольга Манілова"

Папери він на підлогу кидає, просто біля дверей.

Я докладаю всіх зусиль, щоб не задкувати...

... але оскільки розвернутися і пройти назад у кімнату не можу....

... тому, так, я загнано просуваюся коридором спиною вперед, а Кулак пре просто на мене.

Він зовсім загублений у своїй розлюченості. Йде нерівно. Хоча завжди дуже чітко і прямо пересувається, бо він взагалі плавності позбавлений.

У всьому.

Торкаюся плечем уже стіни в спочивальні, і все-таки розвертаюся, щоб до ліжка відійти. Рятівними кроками.

Завмираю там, і слабо обіймаю себе, прикриваючись руками.

— Щось із роздруківкою не так?

Чорт забирай, двадцять років у рідній домівці, де тебе і за річ не вважають, не минули дарма. Я звучу абсолютно нормально. Схвильовано, звісно.

Але це — ніщо порівняно зі спопеляючим хаосом і сенсорною смутою, що зсередини мій світ знищує.

Тому що він заговорює. Стискає пощерблені венами руки в кулаки, пружинисто на місці застигаючи, ніби зараз із тіла власного вистрибне.

— Я обслужу тебе. — Голос такий низький, що мене починає трясти. — Як скажеш. На повну.

Що це... що це він говорить. Я смикаю край сорочки, і його погляд, повний збудження та напруги, туди просто довбається.

— Що ти маєш... Про що ти говориш?

— Я обслужу тебе. — Вимовляє він кожне слово надзвичайно чітко. — Не треба цього. Штуки тієї. Я все зроблю. Як скажеш.

— Припини, — кажу м'яко, і це схоже на шепіт. — Ти не знаєш, що ти говориш.

Він робить крок уперед, а я впираюся ногами в перекладину ліжка. Кулак зупиняється, і проводить рукою по роту, відтираючи щось ніби з губ.

— Я все знаю. Ти тільки подивися на себе. Ти... Харе всього цього. Досить. Я не розумію, що ти хочеш. Але якщо... якщо тобі це треба, як тією штукою, то я тобі все зроблю. Взагалі все, що скажеш.

Це диво, що я ще на ногах стою. Розриваюся між тим, щоб назад упасти від хвилювання. Або щоб до нього з усіх ніг кинутися. Тому й залишаюся стояти, намагаючись не ворушитися.

І те, й інше погано закінчиться.

Внизу живота вузол теплотою скручується.

— Це все ускладнює, — змушую себе казати, — взагалі все. Так не можна і не піде. Ми з тобою ніколи не зійдемося на одному рішенні по Статуту й у будівництві. Втруча... змішувати це не можна.

— Так не змішуй, — підвищує він голос, і мене хитає назад. — Забудь про цей документ, про Статут і умови. До чого тут це? Не ускладнюй це, трясця, сама.

— Ні. — Мотаю головою, і серце наче синхронізується з цим рухом. — Ти збити з пантелику мене хочеш. Статут насправді тільки я захищаю. А в тебе орава... он, кого завгодно взагалі. Консультанти, інспекція… Ти і мене хочеш перевернути в такий бік, якщо прибрати не виходить.

Кулак дихає так тяжко, так об'ємно, що я в словах плутаюся, бо зависаю поглядом на його грудині, що роздувається.

Хочу, щоб він майку стягнув. Я так і не доторкнулася там до нього минулого разу.

— Я не хочу чути про цей Статут. Досить. Я присягаюся тобі, що доопрацюємо всі доки й умови до повної згоди всіх, до компромісу якогось, і нічого до цього будувати не буду. Нічого. Ні чорта. Спочатку все вирішимо, у формі, як ти хочеш, а потім вже будівництво.

Я в усі очі дивлюся на нього. Хочеться волоссям прикрити обличчя, так наполегливо і жадібно він мене розглядає. Слова з горла не проштовхуються як треба.

Я хочу понад усе на світі, щоб усе вийшло.

Хочу вірити Кулаку.

— Ні, — здавлено видаю. — Так це не робиться.

— Я клянуся тобі, Алісо, — напівголосно довбає він кожним словом, — я клянуся, чуєш? Нічого не почну будувати. Взагалі. До того, як вирішимо папірцями. Я ж прийняв твої поправки. Ти бачила, я прийняв?

Мені... мені потрібно вимкнути в кімнаті світло. Не можу дивитися на нього, і на все навколо. У мене все перевантажено, всі системи сприйняття. По шкірі в'язкий кисіль уже розливається, і тільки від його голосу.

І я наче падаю, в драглистому болоті, бо не можу з іншою частиною себе боротися.

— Добре, — і поглядом усе йому насправді кажу і показую, — добре.

Він завалює мене на ліжко, але цілує в рот тільки уривком, прикусивши нижню губу. Я безглуздо скрикую, коли він на коліна опускається перед поперечкою і задирає мою сорочку.

На мені білизни немає, і він одразу ж розводить мої ноги в сторони.

—Кулаков, — клякну я, — ммм, ти... Адже я тільки....

Він уже треться язиком й лиже між губ, а потім додумується прямо там мене цілувати. Глибоко і жорстко.

Сором від того, що він одразу мені так ноги розсунув, минає, коли він же несамовито працює язиком по плоті й забуває стегна мої розтискати. Біль від здавлювання не дратує, а тільки підстьобує.

Раптом розумію — він узагалі робити цього не вміє, але іноді мій клітор вогнем все одно спалахує.

Я ледь не рву простирадло, коли язиком він уже довбає геть куди попало.

Кулаку подобається, коли я безпомічно мукаю, і він заходиться в дуже старанних обертах язика навколо клітора. А потім прикушує м'якоть внутрішньої частини мого стегна, і хрипить туди щось.

Я сяк-так підводжуся на ліктях. Усе навколо розпливається, піт в очі затікає. Хочу пояснити йому, як треба зробити. Бо так я не зможу…

Але не знаю, як пояснити. Ще спрага така мучить, що горло сухим льодом шкребе.

— Піднімися сюди на хвилинку, — лепечу до нього.

Повторюю кілька разів, перед тим як він абияк до мене наближається.

Він тримається на одній руці, і яка ж вона потужна й міцна.

Не віриться, що ось це махина його тулуба просто наді мною нависає, ось зараз в номері. Потужний обрис його ніби хтось вирізав і вставив сюди в простір, як і мені в душу його скопіювали, і він там тепер за краї вилазить, усе по швах самим собою розпирає, порве ж, порве геть, якщо не зупиниться…

— Я зараз... будь ласка, зроби ось так. Кулаков, ти чуєш мене?