Читати книгу - "Розбивши її життя (частина 2), Сафо Мелі"

Олексій

Часу до зустрічі з Мироновим залишалося впритул. Аліса увійшла до моєї квартири обережно, розглядаючи все з великою зацікавленістю. За час, що ми їхали від аеропорту, вона трохи заспокоїлася, зійшло почервоніння з очей і вона навіть усміхнулася, коли я відчинив пасажирські двері машини і подав їй руку, допомагаючи вийти.

– Мене не буде години зо три. На ліжку чиста постільна білизна, якщо захочеш відпочити. На кухні, у шафці знайдеш чай та каву. Якщо захочеш їсти, замов собі доставку піци або що ти там любиш. Я відкрив портмоне і дістав купюру.

– Це твій син? – запитала Аліса, дивлячись на фото в моєму гаманці.

– Так, Єгор.

– Можна подивитися?

Я дістав фотографію і передав Алісі.

– Він не доводиться мені кровним сином, а тобі братом. Але для мене він рідний син. Так сталося. Думаю, ви подружитеся.

Аліса уважно вивчила фото та повернула мені.

– Грошей не потрібно, у мене є.

Я мовчки залишив купюру на тумбі в передпокої, сходив у кімнату за чистим рушником і подався в душ. Коли вийшов, на кухні кипів чайник, а Аліса дзвеніла чашками.

– Чай чи каву хочеш? – гукнула вона з кухні.

Якось ми непомітно перейшли на «ти» - і це добре. Приємно.

– Ні, дякую, я поспішаю!

Я дістав із шафи літній лляний костюм і поки одягав, прислухався до звуків із кухні. Якесь відчуття затишку та тепла сповнювало душу. У моїй квартирі господарює доросла дочка. Це неймовірно!

З усмішкою на обличчі я вийшов у коридор.

– Класно виглядаєш! – посміхнулася Аліса.

– Дякую!

Я взяв лопатку і взув туфлі.

– Все, я поїхав. Нікуди із квартири не виходь, будь ласка.

– Стривай.

Аліса підійшла ближче і легким рухом руки поправила мені волосся. Цей її жест мене здивував, але чорт, це так приємно!

Посміхнувшись, я вийшов із квартири, спустився на подвір'я і сів за кермо. Цей маленький знак уваги з боку Аліси був настільки несподіваним, що я мало не відсахнувся, але в той же час емоції, які я відчув, змусили застигнути на місці. Вони були зовсім новими та незнайомими. Про мене ніколи ніхто не дбав. Навіть мати просто сказала б: «причешися». Я був вражений, що сказати.

Вже за п'ятнадцять хвилин був біля офісу Миронова. Вирішили ми все досить швидко. Довелося піти на деякі поступки в рахунок компенсації зриву термінів, але загалом конфлікт був улагоджений і, потиснувши руки, ми попрощалися.

До зустрічі із Сергієм Івановичем залишалося більше години, і я вирішив зайти кудись перекусити. Єдиний сендвіч, з'їдений за день, вже провалився кудись у прірву.

– Мені фрі, відбивну зі свинини та салат із грибами, будь ласка. – я продиктував замовлення офіціанту якогось недорогого кафе, де раніше ніколи не бував.

В очікуванні їжі, давив у собі бажання написати Асі. Ні, це потрібно обговорювати особисто. Скоро зустрінемося і про все поговоримо. Я навіть не знаю, що я їй скажу. Що запитаю в неї? Єдине, чого мені дуже хочеться сказати, що я дякую за дочку своїй коханій жінці.

Коли я усвідомив, що тільки-но подумав, стілець піді мною похитнувся, і я мало не впав.

Мабуть, давно треба було зізнатися собі в цьому. Її будинок, її щоденник підняли з глибини моєї підсвідомості спогади, які я двадцять років надійно намагався придушити в собі. Про Асю не можна було думати і згадувати. Наша зустріч, її шкіра, очі, губи, як вона сіпнулася убік, коли я потягнувся на заднє сидіння машини за її щоденником. Тоді при зустрічі я насолоджувався всім: кожним її рухом, тоном голосу, кожним поглядом і помахом вій. Я відчував це, але забороняв собі навіть у думці це формувати. Вона не моя жінка, вона одружена.

Зараз же, коли Аліса промовилася, що з чоловіком у Асі негаразд уже багато років, що вони живуть, наче чужі люди, мої внутрішні стоп-крани зірвалися. І щоб вона там собі не думала, але я мушу спробувати виправити все, що зруйнував багато років тому. Але спочатку треба розібратися із цим Парфьоновим.

Коли я зайшов до кабінету Сергія Івановича, було дев'ятнадцять рівно. Військова виправка, чіткість та пунктуальність офіцера завжди вражали мене і внутрішньо я за ним підтягувався.

– Доброго вечора, Олексію. – офіцер підвівся з шкіряного крісла і простяг мені руку.

– Доброго вечора, Сергію Івановичу.

Він вказав рукою на одне з крісел, розставлених уздовж довгого столу.

– Виглядаєш ти щось не дуже. Зовсім блідий якийсь. Може тобі лікаря порадити хорошого?

– Дякую не треба. День видався дуже насиченим різними емоціями, просто відпочити треба. Ви мені краще з моїм проханням допоможіть, Сергію Івановичу.

– Людина, про яку ти питав – дуже неоднозначна, Олексію. Допоможу я тобі чи ні, залежить від того, навіщо саме він тобі потрібний.

Те, що Парфьонов неоднозначний, я зрозумів ще тоді, коли офіцер не захотів говорити про нього по телефону. Мене ж насправді цікавили подробиці.

– Спершу я хотів би повною мірою розуміти, з ким збираюся мати справу, Сергію Івановичу. Хто такий цей Віктор Павлович?

– З батьком Віктора я знайомий особисто, служили разом у гарячих точках. Хороша людина, правильна. Ось тільки син не захотів іти стопами батька. Закінчив школу спецназу, відслужив кілька років на контракті та пішов зі служби будувати свою кар'єру. Ось тільки його кар'єра ділиться на два шляхи. Одна – офіційна, інша – не дуже. Ось я й питаю тебе, Олексію, яка з них тебе цікавить більше.

– Вважав би за краще мати справу з офіційною частиною, але, судячи з усього, доведеться зіткнутися з другою. – коротко відповів я. – Щоб не говорити загадками, чоловік моєї знайомої позичив у нього гроші та не повернув. Лежить зараз із проломленою головою. Їй загрожують, і я хотів би знайти цього Парфьонова.

Офіцер слухав мене без жодної емоції на обличчі, дивлячись в одну точку.

– Таких людей не шукають, вони самі приходять. Як людина, яка знає, про що говорить, рекомендую тобі не втручатися.