Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— До листопада, здається, страх як далеко, — зауважив він нарешті.
Генрі всміхнувся і знизав плечима.
— Але не для тих, хто вже впав, — відповів він. — Adieu, мій друже: і я так гадаю, що пророцтво папи Климента справдиться.
Це були його останні слова, промовлені до поета не тільки того дня і пори року, але й взагалі. Пізніше того дня Анна висловила свої побоювання, що Берлінґейм може назавжди залишитися в агатчвупсів, і вже набагато пізніше, у 1724 році, зізналася, що сама відіслала його геть, щоб назавжди присвятити себе брату і залишитися тією єдиною людиною, яка доглядатиме його до самого кінця. Так чи інакше, але якщо тільки одна фантазія Ебенезера в останні роки його життя не була правдою, то вони більше ніколи не бачили свого друга й нічого про нього не чули. Невідомо, сталося це завдяки його зусиллям чи ні, але велике повстання так ніколи і не відбулося, хоча в 1696 році воно здавалося таким неминучим, що Ніколсон збільшував кару за підбурювання до бунту майже щомісяця: навіть лояльні піскатавеї, які годували найперших поселенців 1634 року, були настільки обурені — до чого, як то дехто стверджував, спричинився губернатор Віргінії, — що всі покинули свої міста на півдні Меріленду і подалися на захід у гори разом зі своїм імператором (Очотомакуатом), де або померли з голоду, бо більше були схильні до землеробства, аніж до мисливства, або ж асимілювалися з північними племенами. Завдяки зусиллям мсьє Кастена, генерала Фронтенака і, можливо, також Дрепакки французи переманили на свою сторону П'ять великих Націй, і різанина, що відбулася в Шенектаді й Олбані, майже напевно прокотилася б по всіх англійських провінціях, якби великі заколотники на острові Бладсворт не розділились. Той факт, що Ніколсон так ніколи і не зібрався на силі, щоб напасти на острів, наводить на думку про те, що з Берлінґеймом існував зв'язок, йому довіряли й покладали на нього великі надії; до кінця сторіччя це місце перетворилося на безлюдні мочарі, якими воно є і до сьогодні. Дехто вважає, що агатчвупси під чиїмсь проводом мігрували на північ у Пенсильванію, як і нантікоки, і з часом їх стали зараховувати до групи П'яти Націй. Щодо того, як надалі склалася доля Куассапелага, Дрепакки, Коханкоупретса і Берлінґейма, Історія мовчить.
Але хоч їхній друг і поїхав, життя в Молдені так ніколи і не поновило свого спокійного плину. Анна залишалася у своєму вкрай знервованому стані; потім у травні стало зрозуміло, що під час їхнього короткого співжиття три місяці тому Джоан Тоуст завагітніла від свого чоловіка. І це вже й справді була дуже серйозна справа, бо якщо вона доносить плід до кінця, то пологи вже напевно її вб'ють, й у будь-якому разі дитина народиться хворою; тим-то, попри раптове пристрасне бажання стати батьком, яке Ебенезер відчув так сильно, що навіть сам злякався, він був змушений молити Бога, щоб стався самовільний ранній викидень. Але його молитви не тільки не знайшли відповіді; неначе це було карою за них, Анна посеред літа зізналася, що також у тяжі, і поетові знадобилось усе його красномовство, аби відмовити її від думки вкоротити собі віку!
— Я… я пропаща жінка! — лементувала вона, заворожена цими словами. — Я повністю збезчещена!
— Повністю! — погоджувався Ебенезер, — так само, як і я, відколи приїхав до Меріленду! Ти мусиш пошлюбити свій сором із моїм, або ж я зійду в могилу слідом за тобою!
Отож так сталося, що Анна залишилась у Молдені, живучи відносно самотньо, тоді як між слугами й сусідами-плантаторами ширилися найганебніші чутки. Одного разу Ебенезер повернувся з Кембриджа з обличчям сірим, як попіл, і вирік:
— Люди кажуть, що це я нагородив дітьми вас обох!
— А чого ж ти очікував? — відповіла Анна. — Їм нічого не відомо про Генрі, і навряд чи я захочу зробити містера Сперданса своїм коханцем.
— Але чому я? — кричав Ебенезер. — Невже люди з природи своєї такі зловмисні? Чи це Божа кара, щоб присоромити нас за те, про що…
Анна похмуро всміхнулася, побачивши його сум'яття.
— Про що ми навіть не могли помислити у своїх снах, не зашарівшись від сорому? Либонь, так воно і є, Ебене: і якщо це правда, то вирок, який виніс Він, має прецедент. По всьому світі дикуни та прості селяни підозрюють, що близнюки протилежних статей согрішили ще у лоні матері; то навряд чи вони тепер вважатимуть нас невинними.
Але, як здається, не існує сорому, настільки страшного, щоб з часом не можна було призвичаїтися з ним жити: до Молдену не приїздили жодні гості, а стосунки Ебенезера із домашньою челяддю і робітниками в полі стали холодними й формальними, але ані він, ані Анна більше не говорили про самогубство, навіть коли стало зрозуміло, що Берлінґейм не збирається повертатися. У кінці листопада Джоан Тоуст померла від тазового передлежання, яке забрало б життя й у здоровішої жінки, і її новонароджена донька померла також; убитий горем, Ебенезер поховав їх обох на березі, біля своєї матері. У січні настала пора народити Анні; короткі перейми почалися пізно ввечері, і, за браком професійної допомоги, вона, з поміччю кухарки Ґрейс (котра мала якийсь досвід повитухи) і самого поета, народила здорове немовля чоловічої статі. Було маловірогідно, що Ендрю Кук коли-небудь повернеться до Меріленду або почує про скандальну новину від третіх осіб, тож Ебенезер вирішив, що краще вже не засмучувати батька в його похилому віці, розповідаючи правду; натомість він написав, що хоча Джоан і віддала Богові душу при пологах, їхня дитина —
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт», після закриття браузера.