Читати книгу - "Баришник дур-зіллям, Джон Сіммонс Барт"

позалицявшись до Смерті у понад ста неопублікованих одах і сонетах, нарешті завоював серце цієї Темної Леді, й так, що, коли його кінь несподівано став гопки і скинув його на бруківку, вона обернула на вічні обійми те, що мало бути лише легким фліртом), але до всіх їхніх прохань написати продовження поеми — «Баришник хутром і шкірами» чи «Помста баришника дур-зіллям» — він залишився глухим.

Але щиро кажучи, йому вже майже нічого було сказати у віршах. Час від часу, коли він порядкував у своєму маєтку, якийсь двовірш таки спадав йому на думку, але бурхливі дні, сповнені подій, і роки спокою, що залишилися позаду, або ж притупили його поетичний дар, або загострили його критичні здібності; сам «Баришник дур-зіллям» йому бачився простим і незграбним твором, повним грубої злоби та дратівливості, неясних алюзій, громіздких чи просто зарозумілих викрутнів; і жоден з пізніх задумів так і не здався вартим його пера. 1717 року, вирішивши, що коли він і мав якісь борги перед батьком, то сповна їх сплатив, Ебен продав свою частку мису Кука такому собі Едварду Куку — тому самому бідолашному рогоносцю, чиє ім'я він колись узяв собі, щоб втекти від капітана Мітчелла, а Анна свою — майору Генрі Тріппу з дорсетського посполитого рушення; і хоча «їхній» син Ендрю III натоді був уже дорослим чоловіком двадцяти одного року і мав би якось упоратися з усіма ранами, які скандал, пов'язаний з його появою на світ, міг би йому завдати, вони переїхали спочатку до Кенту, а згодом до округу Принс-Джордж. Для заробітку Ебенезер, якому вже перевалило за п'ятдесят, виконував різноманітні обов'язки клерка, бувши заступником Генрі й Беннетта Лоу, головних митників Провінції, до яких він пристав (Автор з прикрістю повідомляє про це) через своє переконання, що їхній брат Ніколас був насправді Генрі Берлінґеймом. Анна, треба сказати, не дозволяла собі розділяти з ним цей обман, хоч і не заважала обманюватися брату; але Ебенезер з кожним днем дедалі більше утверджувався в цій думці. Якщо це й справді був самообман: Ніколас Лоу в жодній мірі не був схожим на те останнє втілення Берлінґейма чи на якесь інше втілення їхнього колишнього вихователя, але він був відповідного віку і зросту, мав допитливий розум і широку освіту і навіть вряди-годи виказував ознаки того, що можна назвати не інакше, як схильністю до «космофілізму». Ба більше, на всі натяки Ебенезера і завуальовані питання він відповідав з пустотливою усмішкою і навіть по-особливому знизуючи плечима… Але ні! Як і Анна, ми не будемо піддаватися спокусі впасти у folie à deux[108]: вік зробив нашого героя, як і багатьох інших, надто довірливим, і годі вже про це!

Треба згадати ще про дві речі, які сталися 1728 року, щоб уже завершити нашу історію. Старий Чарлз Калверт натоді був уже під землею тринадцять років і не міг належним чином оцінити, як це зробив наш поет у свої шістдесят два роки, останню посмішку долі, що стосувалася «Баришника дур-зіллям»: кінець-кінцем наслідки, до яких призвела поема, були саме такими, яких він очікував від «Мерілендіади», і виявилися повністю протилежними намірам її автора. Меріленд, частково через добре відому поему, набув у вісімнадцятому сторіччі слави благодатної і висококультурної провінції, яку можна було порівняти з Віргінією, і декілька вельмишановних родин схилилися до того, щоб там оселитися. Щоб відзначити цей факт, п'ятий лорд Балтимор (той знаменитий молодий гульвіса і дилетант, про якого згадувалося раніше) під враженням написав листа літньому поету, із якого варто навести лише таке:

Мій дід і тезко, попри всі свої беззаперечні Чесноти, не бувши надто обізнаним з Мистецтвами й одкинувшись од своєї початкової мети назвати вас Лауреатом (хоч треба висловити нашу впевненість у тому, що він усе ж таки зробив це, дарма що пізніше заперечував), не зміг оцінити належним чином той дар, який ви піднесли Меріленду. А тому ми вважаємо слушним, щоб тепер, коли ціле покоління засвідчило високі якості вашого твору, ви дійсно прийняли, хоч дещо і запізно, той чин і титул, вимогам здобуття якого ви вже давно відповідаєте. А саме Поета & Лауреата Провінції Меріленд…

Ебенезер лише всміхнувся і похитав головою, коли сестра запропонувала, щоб він його прийняв.

— Ні, Анно, мерілендське підсоння кепське для поета, і мій талант не настільки міцний, щоб вижити в ньому. Хай Балтимор дарує цей титул одному з тих, чиє перо заслуговує на це; а щодо мене, то я так міркую, що до муз я більше не заграватиму!

Але того ж таки року Ніколаса Лоу спіткала смерть, яка так глибоко вразила поета (завдяки тому самообману), що він зламав свою обітницю і перервав довгу мовчанку, аби надрукувати в «Мерілендській газеті» «Елегію на смерть вельмишановного Ніколаса Лоу, есквайра», що містила різноманітні алюзії на його двозначні почуття до цього джентльмена. Відтоді чи то через те, що він відчув, що його талант дозрів, чи просто тому, що зламати обітницю — це як втратити невинність, річ непоправна, з якої треба скористатися собі на пожиток (якою була причина — це вже хай вирішує Читач), він не щадив свого пера: у 1730 році він видав довгоочікуване продовження, «Воскресіння дур-зілля, або Верцадло плантатора», яке, на жаль, не мало такого успіху, як оригінальний твір; наступного року опублікував ще одну сатиричну оповідь, цього разу в ній ішлося про ребелію Бекона у Віргінії, і перероблене (і вихолощене) видання «Баришника дур-зіллям». Весною 1732 року у віці шістдесяти шести років він помер від якоїсь хвороби, схожої на флегмонозну ангіну, і його кохана сестра (яка невдовзі відправилася слідом за ним), впорядковуючи його справи, знайшла серед паперів Ебена епітафію, яку, хоч вона і не була датована, Автор вважає його останнім твором і наводить тут для зацікавлених у його творчості учених:

Спочив тут ферт і манер Взірець, «БАРИШНИКА ДУР-ЗІЛЛЯМ» Творець, Захвалений. Гляди й зважай На епітафію; й Й-са знай! Не для Земної Слави труд: Тріумф — мінлива Шльондра й блуд. З Уяви Ліжка гнать її: Дурко лиш хтів би вграть