Читати книгу - "Невідоме Розстріляне Відродження"

– Хіба мене вб’ють? – питає, а може тільки думає Юра. І ще: – За що?

– Мене не вб’ють, – провадить той так тихо, ніби звуків ніяких і нема, ніби думка лише народжується й відразу розчиняється сіном, током, холодком… Мене не вб’ють, бо мерців не вбивають, і що з того, що я люблю дівчину – це тихий шум. Що з того, що я страждаю, – це загублене в віках коливання. Я вмер, я оджив, я одійшов.

– Ти хто? – Юра.

– Я – я.

– Я – ти? – скрикує Юра й руками хапає свою голову.

Божевільний жах, відчуття подвоєності пекучим вогнем розпирає свідомість.

– Ти – я?

А той міцно держить його за лікоть:

– Ходімо до Галі!

Б’ючися в передсмертній тривозі, Юра напружує останню волю й добуває з холяви ножа.

– Гілецький, ви збожеволіли!

Ніж м’яко випав з рук.

– Я – Надя! Хіба ви не чуєте? Та, що вчора вас стріла у школі. Вовкова Галя з підводою чекає вас за городом. Вони з Гаюном під Містечком переховуються. Ходімо негайно, бо буде пізно. Уже світанок займається. Тут ззаду є шпара в плоті. Швидше бо!

Він подивився долі – нікого, помацав ногою – нема… Лише дівчина тягне за лікоть і крізь безодню темряву жаринками печуть її бентежні очи…

По замерзлих вибоях підскакував рипучий візок, гнали в безмежну темряву незримі коні, а назустріч обіруч летіли патлаті постаті живицею сповнених сосен. Угорі курілися хмари, все ясніше визначаючи свої обриси перед лицем недужого світанку.

– Галю!

І ще раз:

– Галю…

– Я… – Вона зап’ялася чорною хусткою, так як і тоді на канапі, мов тиха лялечка.

– Я!

Сіра постать спереду пугою свистіла по конячих ребрах.

– Галю, куди ми вперед? Я спочити хочу. Я стомився – моя голова! Галю…

Візок підскакує на замерзлих вибоях, трусить і зриває слова.

– Галю, забери мою душу! Вона без тебе пустий звук… Вона без тебе порожня, мов пустоцвіт! Галю, забери мої страждання, забери мою муку. Темними ночами, коли закатований стогін гніздився в моїм жагучім мозкові, я жив твоїм тілом! Тиснувши холодну подушку, я цілував твої очи…

Назустріч летіли патлаті сосни, курилися вгорі хмари, вирізьблюючи обриси на хворім тлі.

– Галю, за тобою до пекла піду! Галю, скажи мені слово, глянь на мене, подаруй єдиний погляд, зітри єдину сльозу…

– Стій! – гукнуло з морозяних присмерків, і жовтяві ліхтарики позначили скуйовджені гриви та чорну дугу.

– Хто їде?

Мовчанка.

Один ліхтарик, похитнувсь і поплив назустріч, скалками розтікшися по холоднім багнеті. Ліхтарик підскочив і врізався в очи.

Спершись на воза ліктем і спустивши багнета, їх глузливо розглядав Модест.

Мовчанка тяглася, як вічність. Дерева прошуміли й ущухли.

– Що там? – спереду.

– Пропусти! – пробасив Модест.

І коли коні рушили знову, ззаду розлігся демонічний регіт:

– Хо-хо-хо! Похіщеніє Европи! Хо-хо-хо! Ох-хо-хо-хо!

Змовкло. Галя, важко дихаючи, жувала соломинку. Ранок розлився неясним серпанком, окресливши тихі риси її блідого обличчя. А назустріч летіли сосни.

– Галю…

– Юро, ми приїхали.

Коні стали. Рипучими сходами вони зійшли на зогнилий ґанок напівзруйнованої лісової хатини.

– Лягайте, відпочиньте!

– Я не стомився, я не хочу спочинку… Я, Галю, на грані життя хочу вам, хочу тобі сказати до кінця, хочу сказати до краю…

Вона скинула хустку, її волосся безладно розсипалось на груди. Вона сіла на лаву.