Читати книгу - "Клавка"

— Тож нехай собі як знають

Божеволіють, конають, —

Нам своє робить!

Всіх панів до ‘дної ями —

Буржуїв за буржуями

Будем, будем бить!

— Дуже правильний віршик, — похвалила його Єлизавета Петрівна. — Головне, що добрий… — пожартувала вона.

— Лізо, а хто такі буржуїни? — спитав малий.

Прохорова не розгубилась:

— Ну, як тобі пояснити, це такі дýрні…

— Дýрні? А пани?

— Теж дýрні.

— Ага.

— А чому у віршику не сказати прямо: «всіх дурних до ‘дної ями», навіщо вигадувати всіляких там «панів» і «буржуїв»?

— Хороше питання!

Єлизавета Петрівна трохи подумала, а потім по-змовницькому запропонувала:

— А давай переробимо! Ми ж з тобою хто?

— Поети!

— Так, ми ж з тобою поети! Слухай:

Тож нехай собі як знають

Божеволіють, конають, —

Нам своє робить:

Всіх дурних до ’дної ями,

Дураків за дураками

Будем, будем бить!

Будем, будем бить!

Сіробаби розсміялися.

— Нема, щоб навчити дитину чогось путнього… — крізь сміх сказала Неля.

— Взагалі-то це ваша дитина. Я тут лузаю йому насіння всю дорогу, а від вас «нікакой благодарності»!

— Та ми благодарні, благодарні! — переконала її подруга і затягла: — Командир герой, герой Чапаев…

Клавка зиркнула на Єлизавету Петрівну, та розпливалася в посмішці. З цією піснею були пов’язані у неї приємні спогади. Це була дворова пісня, у ті часи дуже популярна.

— Он все время впереди, — підхопила Єлизавета Петрівна і вже разом із подругою дитинства продовжила:

Он командовал своим отрядом,

Веселил своих ребят, свои полки.

Павло Минович закрив вуха. Подруги на зло йому стали співати голосніше:

Все ребята едут, веселятся,

Все на родину спешат.

Лишь один, один боец не весел,

Он был круглый сирота.

— Господи, спаси і сохрани! — підняв руки Василь Петрович.

Подруги надривно голосили:

Буйну голову свою повесил

На гнедого он коня:

«Знал бы, знал бы, знал бы — не поехал

Я на родину свою!»

— А де рима? — схопився за голову Павло Минович.

«Кабы знал, что нужно воротиться

Мне на родину свою,

Лучше было б умереть мне

В чистом поле в том бою».

— За що мені це! — театрально нарікав чоловік.

«В чистом поле, в поле, на просторе

Под зеленою сосной

Нет папаши, нет родной мамаши,

Нету дома никого!»

Жінки зробили значущу паузу, щоб звернути увагу слухачів на останні рядки. Єлизавета Петрівна навіть підняла догори вказівний палець. І тут у пісню вступив малий Костик; він заверещав на повний голос:

«Только жинка, жинка молодая

С краснофлотцем жить пошла».

— Амінь! — сплеснув руками Сіробаба.

— Це ж хвольклор! Наш, з Євбазу… — розреготалися подруги, натякаючи на те, що Павло Минович не вимовляв літери «ф». — Це ж наша молодість!

У машині запанували веселощі.

— Приготуватися! — скомандувала Неля Мусіївна. — Через п’ять хвилин в’їжджаємо у місто письменницької бойової слави — Ірпінь! Відкриваємо вікна в машині і вдихаємо рідний запах боліт!

— І запускаємо комарів! Нехай вони кусають і без того покусане критиками голе тіло письменника Сіробаби! — проіронізував Павло Минович, проте все-таки послухався дружину: прокрутив ручку і відкрив віконце.

Тут-таки домовилися, що Сіробаби завезуть Єлизавету Петрівну і Клавку в Будинок творчості, а самі поїдуть до себе на дачу.

Як завжди, Перша лінія — власне, колишня просіка в лісі, а нині малозаселена вуличка, на якій притулився письменницький райський куточок, — не освітлювалася. Неля їхала обережно, щоб не пошкодити машину. Після дощів тут могло розлитися болітце, яке майже ніколи не висихало, радуючи письменницьких дітей чваканням і морем незабудок.

Їхній урочистий настрій не могло погіршити навіть те, що цілу дорогу сварилися: зараз, зараз станеться це диво, і вони зі своєї сірої дійсності потраплять у рай, де на пагорбі зачаївся пірниковий будиночок, побудований колись київським комерсантом, цегляним магнатом Чоколовим. Цегляний-то цегляний, а віллу побудував дерев’яну! Його архітектори неначе мали на меті закласти ідею таємничості в стилістику будинку: планування внутрішнього простору передбачало наявність заворотів, закутків, кацебірок, прикомірок, рипучої підлоги, альковчиків, гри світла, що лилося з різних за конфігурацією вікон, тіней від химерно переплетених дерев’яних конструкцій балкончиків і веранд тощо. У вітальні — камін. І рояль.

Може, пощастить, що в цей час зі своєї дачі завітає сюди Максим Тадейович, декламуватиме «Ластівки літають, бо літається, // І Ганнуся плаче, бо пора…», гратиме на роялі Шопена, Лисенка, імпровізуватиме.

А, може, на компанію з Києва вже чекає розпалене багаття коло будиночка навпроти першого корпусу біля бетонних сходів, що ведуть до ставка. Влітку письменники цим бавилися щовечора, нерідко варили в казані юшку з риби, яку ловили затяті рибалки. Біля вогню зберуться Сосюра, Малишко, Воскрекасенко, Тардов, Первомайський, Голованівський, Дорошко, Швець, Шеремет, Гончаренко, Гордієнко… Затягнуть пісню… «Розпрягайте, хлопці, коні» або щось комсомольське.

А може, Малишка серед них не буде, бо якраз різатиметься в карти у «своєму» будиночку! Не дай бог у нього виграти, — приб’є!

А може, біля багаття Олександр Довженко годинами розповідатиме про мандрівки своєї молодості…

Серце калатало від радості.

Ось і він. Будинок творчості…

Павло Минович вивантажив валізку Прохорової біля воріт і визвався донести її нагору, до першого корпусу, Неля залишилася в машині з Костиком, який на останніх метрах до Будинку творчості заснув на задньому сидінні.

Перед тим, як зайти на територію письменницького пансіонату, Єлизавета Петрівна на мить прислухалася.

— Тихо. Як на цвинтарі… — промовила вона. — Щось не те…

Нагорі Клавка, Прохорова і Сіробаба побачили, що там, схоже, нікого немає. Тихо, темно, хоч око виколи. Ні багаття, ні каміну, ні звуку роялю.

Будинок творчості був мертвий.

— На це й варто було сподіватися… — пробурчав Павло Минович.

— На що? — буркнула Прохорова, не бажаючи вірити в те, що намальована нею щойно картинка раю — усього лише плід її фантазії.

— «Бенкет під час чуми» — це тільки у Пушкіна, — прокоментувала ситуацію Клавка.

— На хріна я сюди приперлася! — бовкнула Єлизавета Петрівна і додала сувору фронтову лайку.

А Неля в задумі процитувала:

О гуси, гусенята!

Прилиньте нині взяти на крилята

Земних дітей!.. Та ні! Дарма! Дарма!

Мій сад —