Читати книгу - "Історія втечі та повернення, Елена Ферранте"

Вона взяла з гарненького скляного столика часопис, тицьнула в якесь випадкове слово на обкладинці і сказала: «Ну ж бо, читай». Дженнаро комизився, Ліла злегка ляснула його по спині і погрозливо повторила: «Читай, Дженна’». Хлопчик неохоче розібрав: «П-р-и-з-н-а», – тоді спинився, з люттю втупившись у машинку. Марко сильно притис її до грудей, хитро всміхнувся і невимушено прочитав: «Призначення».

Лілі стало прикро, вона насупилася і неприязно глянула на онука Ґальяні.

– Він добре читає.

– Бо я багато з ним займаюся. Його батьки весь час у роз’їздах.

– Скільки йому років?

– Три з половиною.

– Він здається більшеньким.

– Так, він високий. А вашому синові скільки?

– Скоро буде п’ять, – неохоче визнала Ліла.

Ґальяні погладила Дженнаро і сказала йому:

– Мама звеліла тобі прочитати складне слово, але ти ж розумник, чудово видно, що ти вмієш читати.

Тієї миті почувся якийсь галас, двері на сходи відчинилися і знов зачинилися, почулися кроки й чоловічі та жіночі голоси.

– А ось і мої діти, – сказала Ґальяні і гукнула: – Надю!

Але замість Наді в кімнату вбігла худа, дуже бліда дівчина, яскрава блондинка з такими блакитними очима, що ця блакить здавалася штучною. Дівчина розпростерла руки і гукнула до Марко: «А хто поцілує свою маму?» Хлопчик побіг до неї, вона його обійняла й обцілувала. А тим часом у дверях з’явився Армандо, старший син Ґальяні. Його Ліла теж відразу згадала, спостерігаючи, як він майже вирвав Марко з обіймів матері з вигуками: «Ану, щонайменше тридцять цьомчиків татові!» Марко взявся цілувати батька у щоку, рахуючи: один, два, три, чотири…

– Надю, – знов покликала Ґальяні, і тон її раптово став роздратованим, – ти що, глуха? Ходи сюди, до тебе прийшли.

Нарешті до кімнати зазирнула Надя. За її спиною показався Пасквале.

37

Злість Ліли розгорілася знову. Значить, після роботи Пасквале біг до цих людей, до усіх цих щасливих матерів, батьків, бабусь, тіток і дітей, таких ласкавих, таких добре освічених, із таким широким світоглядом, який дозволяв їм приймати його як собі рівного, хоча він працює муляром і не може позбутися брудних слідів важкої праці?

Надя обійняла її, як звикле, схвильовано. «Як добре, що ти прийшла, – сказала вона їй, – залиш дитину на мою матір, нам треба поговорити». Ліла агресивно відповіла: аякже, їм треба негайно поговорити, саме для цього вона сюди прийшла. А коли вона наголосила, що має обмаль часу, Пасквале запропонував відвезти її додому машиною. Вони вийшли з вітальні, залишивши дітей з бабусею, і пішли всі – разом з Армандо та білявкою, яку звали Ізабеллою, – у кімнату Наді, просторе приміщення, де було розкладне ліжко, бюрко, повні книжок стелажі, плакати зі співаками, анонсами фільмів та революційними гаслами, які Лілі майже ні про що не говорили. Там було ще троє юнаків, двох з яких вона ніколи не бачила, а на Надиному ліжку, поклавши ноги в черевиках на рожеве покривало, розвалився Даріо – після бійки він був у жалюгідному стані. Усі троє курили, у кімнаті дим стояв стовпом. Ліла не зволікала, навіть не відповіла на привітання Даріо. Сказала, що вони наробили їй біди, що через їхню нерозважливість їй загрожує звільнення, що та брошурка спричинила страшну колотнечу, що їм не можна більше стовбичити біля воріт, що з їхньої вини нагрянули фашисти і тепер робітникам на фабриці і червоні, і чорні сидять в печінках. А до Даріо прошипіла: «А ти якщо не вмієш битися, то сиди вдома, тебе ж могли затовкти на смерть!» Пасквале кілька разів пробував перервати її, але вона зневажливо цитьнула на нього, немов сама лиш його присутність у цьому домі вже була зрадою. Натомість усі інші слухали її мовчки. Тільки коли Ліла скінчила, заговорив Армандо. У нього були тонкі риси обличчя матері, надзвичайно густі чорні брови, сизий слід від добре поголеного заросту доходив у нього до вилиць, говорив він глибоким, теплим голосом. Він відрекомендувався, сказав, що дуже радий познайомитися з Лілою, що його, на жаль, не було, коли вона виступала на зібранні комітету, але вони між собою довго обговорювали те, що вона розповіла. Урешті вони погодилися на тому, що це важливо, тому вирішили викласти все це письмово. «Не хвилюйся, – завершив він спокійно, – ми підтримаємо тебе і твоїх товаришів всіма способами».

Ліла кашлянула, дим ще більше подразнював їй горло.

– Треба було мені сказати.

– Це правда, але ми не мали часу.

– Якщо є бажання, то час знайдеться.

– Нас мало, а ініціатив дедалі більше.

– Ким ти працюєш?

– Тобто?

– Чим заробляєш на життя?

– Я лікар.

– Як твій батько?

– Так.

– І в цю хвилину ти ризикуєш звільненням? Можеш з дня на день разом із сином опинитися на вулиці?

Армандо незадоволено похитав головою і мовив:

– Змагатися, хто більше ризикує, неправильно, Ліно.

А Пасквале докинув:

– Його двічі заарештовували, на мене ж заявляли вісім разів. Тут немає такого, що хтось ризикує більше, а хтось менше.

– Ага, нема?

– Ні, – сказала Надя, – ми тут усі на передовій і готові взяти на себе відповідальність.

Тоді Ліла, забувши, що вона в чужому домі, заволала:

– А якщо я втрачу роботу, тоді що, мені можна буде прийти сюди? Ви дасте мені їсти, візьмете на себе відповідальність за моє життя?

Надя спокійно відповіла:

– Якщо хочеш, так.

Усього лише три слова. Ліла зрозуміла, що то був не жарт, що Надя говорить серйозно, що навіть якби Бруно Соккаво звільнив усіх працівників, вона все одно вимовила б своїм солоденьким голоском цю нісенітницю. Вона твердила, що служить робітникам, а тим часом хотіла командувати тобою зі своєї кімнати, із цього повного книжок помешкання з видом на море, хотіла наказувати, що тобі робити з роботою, вирішувати замість тебе, вона завжди мала готовий рецепт, навіть якщо ти врешті опинялася на вулиці. Лілі кортіло сказати: «Якщо мені захочеться, я можу розтрощити все навколо краще, ніж ти, крутихвістко, мені не треба, щоб ти своїм святенницьким голосом говорила мені, як мені думати і що робити». Але стрималася й різко мовила до Пасквале:

– Я поспішаю, то як, відвезеш мене чи залишишся?

Мовчанка. Пасквале кинув погляд на Надю і пробурмотів: «Відвезу». А Ліла рушила до дверей, ні з ким не прощаючись. Дівчина поспіхом підвелася, щоб провести її до виходу, і знай торочила своє: неможливо, мовляв, працювати в тих умовах,