Читати книгу - "Шум і лють, Вільям Фолкнер"

— А все ж таки йде, — сказав другий. — Скільки такий коштує?

— Він подарований, — кажу. — Батько подарував, коли я школу закінчив.

— А ви з Канади? — поцікавився третій, рудий.

— Із Канади?

— Ні, у канадців не така вимова, — сказав другий. — Чував я, як канадці балакають. А в нього вимова — як у артистів, що неграми виряджаються.

— А ти не боїшся, — питає третій, — що він тобі за це вріже?

— За що?

— А ти сказав, що він як негри балакає.

— Та ну тебе, — каже другий. — Он за тим пагорбом ви побачите дзвіницю.

Я подякував їм.

— Бажаю вам доброго улову. Тільки отієї старої форелини не чіпайте. Вона заслужила, щоб їй дали спокій.

— Та її ж ніхто й не спіймає, — запевнив перший.

Стоять, спершись на поруччя, й дивляться у воду з моста, й три вудки на сонці, мов три косі нитки жовтого вогню. Іду й знову втоптую свою тінь у плямисту тінь від дерев. Дорога звернула, беручись нагору, вбік. Видерлася на пагорб, кривулясто спустилася, манячи око й думку за собою, під зелено закляклий тунель, а там, над деревами, квадрат вежі й кругле око дзиґарів, щоправда, ще далеченько. Сів на узбіччі. Трава по щиколотки, міріади листочків. Тіні на дорозі поціпеніли, мов за трафаретом удруковані, вкреслені скісними грифелями сонця. Але це лише потяг, і небавом протяглий гудок стих за деревами, і стало чути й мого годинничка, й все тихіший перестук коліс, от ніби потяг проходив десь у якомусь іншому місяці й мчав крізь інше літо, під чайкою, що ширяє. І все на світі мчить. Крім Джеральда. Він також ніби ширяє — самотньо та врочисто веслує крізь полудень, вигрібається з полудня по довгих, яскравих променях, немовби в апофеозі підносячись у дрімотну безкрайність, де тільки він і та чайка: вона несамовито-нерухома, а він — у виразних гребках та підняттях весла, розміреністю споріднених із супокоєм, і на блискоті сонця — тіні обох їх, а внизу, карликово, — весь світ. Кедді тільки не за цього мерзотника не за цю мерзоту Кедді

Через пагорб їхні голоси й три вудки урівноваженими нитками біжучого полум’я. Ось минають мене й дивляться, а ходи не вповільнюють.

— Ну, — озиваюсь, — а де ж той пструг? Щось я його не бачу.

— А ми й не бралися його ловити, — мені перший. — Його все одно не впіймаєш.

— Ото вам годинник, — каже другий, показуючи на вежу. — Підійдіть трохи ближче, то й стрілки побачите.

— Так-так, — кажу. — Чудово. — Підводжусь. — А ви всі до міста?

— Ми до Виру, по головача, — пояснив перший.

— Та нічого ти не зловиш біля Виру! — заперечив другий.

— Бачу, тобі кортить до млина, де купа люду хлюпається і всю рибу порозганяли.

— А біля Виру ніякої риби не впіймаєш.

— Та ми ніде й нічого не наловимо, якщо тут простовбичимо! — сказав третій.

— Ото завівся: Вир та й Вир! — дорікнув другий. — Там не клює.

— То ти й не ходи туди, — сказав перший. — До мене ти не прив’язаний мотузком.

— Ходім до млина та й поплаваєм! — запропонував третій.

— А я таки до Виру, по рибу, — сказав перший. — А ви собі як хочете.

— Ну скажи ти йому, чи ти чув: коли востаннє біля Виру клювало? — сказав другий третьому.

— Гайда до млина, купатись! — закликав третій.

Вежа поволі тоне там, за деревами, а кругле циферблатолице годинника все ще досить далеко. Ми прошкуємо у плямистій тіні. Підходимо до саду, білого та рожевого. Весь він повен бджіл, нам їх уже чути.

— Гайда до млина, купатись! — повторив третій. Біля саду від дороги відгалузилася стежка. Третій сповільнив ходу, зупинився. А перший хлопчак і далі йде, і сонячні плями ковзають із вудки на плече й далі вниз по сорочці. — То ходім? — сказав третій. Другий теж зупинився. Навіщо тобі виходити хоч за кого Кедді

Ти так хочеш щоб я відповіла навіщо невже ти думаєш як скажу то й причина щезне

— То ходімо всі до млина, — припрошує третій. — Ну ж бо.

А перший далі йде. Його босі ноги ступають безшелесно, м’якше листу лягають кроки в легкий порох. Бджоли в саду гудуть, мов який вітер здіймається: звук доведено чи не до самої верхівки наростання і спіймано, розтягнуто, мовби чарами. Стежка огинає мур, цвітом усіяна, попід склепінням квітучим, і губиться вдалині поміж дерев. Крізь гілля сонце — скісно, нечастим гарячим накрапом. Жовті метелики в тіні мигочуть сонячними цятами.

— Ну й чого тобі до того Виру? — допитується другий. — Можна й біля млина риби наловити, якщо так дуже треба.

— Та хай іде вже собі, — сказав третій. Дивляться першому вслід. Сонце ковзає плямами по його все дальших плечах, жовтими мурахами блискоче по вудці.

— Кенні! — гукнув другий. Скажи батькові скажеш атож я мого батька батько я його винайшов сотворив я його Скажи йому і причини не стане бо він скаже мене не було а отже й нас із тобою не якщо він наш батько

— Та ходім, — каже третій. — Там уже всі наші. — Все ще дивляться першому вслід. — Ну й іди собі! — зненацька викрикнули ці двоє. — Мамусин синочок! Боїться, що купатиметься й голівку намочить, а тоді мама прочухана дасть! — Вони звернули на стежину, пішли затінком, а метелики жовто ковзь та ковзь довкола них попід тінню.

А тому що більш нічого й немає мені віриться що є щось іще але ж його може й не бути і тоді я Ти переконаєшся що навіть несправедливість навряд чи варта того чим на твою думку ти є Він на мене ніякої уваги, його щелепи в профілі затято зціплені, обличчя ледь відвернуте від мене під пом’ятим капелюхом.

— Чом же ти не пішов із ними купатись? — запитав я. тільки не за того мерзотника Кедді

То ти що бійку хотів затіяти з ним чи як

Брехло він і негідник Кедді його зі студентського клубу вигнали за шулерство і в Ковентрі його а в зимову сесію застукали зі шпаргалкою та й виключили

Ну то й що я ж не гратиму з ним у карти

— Виходить, рибу ловити ти дужче любиш, ніж купатись? — запитав я. Гудіння бджолине тихіш, але все ще дзумлять, от ніби не воно занурюється в тишу, а сама тиша виросла поміж садом і нами, як ото вода прибуває. Дорога знову в закрут і стала вулицею поміж тінявих моріжків та білих будиночків. Кедді як ти можеш за того мерзотника не про мене а про Бенджі й тата подумай

А про