Читати книгу - "Всі барви неба, Хелена Власенко"

 Ще на початку їхньої дружби дівчата домовились не обговорювати особисте життя Ліни пов’язане з протилежною статтю, оскільки та заявила, що його (особистого життя) нема, вона нікого не шукає, її ніхто не цікавить і наполегливо попросила більше до цієї теми не вертатися. Дівчата зрозуміли, що зачепили дуже болючу для неї тему і зі співчутливими поглядами погодилися на її просьбу.

-          Дівчата, ця інформація сама з часом випливе, - вже більш примирливо заговорила Ліна.

-          Воно то так, але хочеться швидше дізнатися і не тратити час попусту, - відповіла Діана.

-          Мені аж жаль хлопців, що до нас приходять. Пройшовши все пекло пошуку роботи вони видихають з полегшенням, а тут, виявляється, потрібно ще пройти строгий контроль жіночого колективу, - посміхнулась-зітхнула Ліна.

-          Ой, наче дівчата спокійно почуваються в чоловічому колективі, - нарешті вставила свою резонну репліку Юля.

-          На цю тему можна довго дискутувати, але мені пора, - дівчата за розмовами дійшли до зупинки і Ліна побачила, що якраз під’їжджає її автобус.

 Подруги розпрощались до завтра і вона забігла до середини, махаючи їм рукою.

 В автобусі було єдине вільне місце біля вікна, поряд з чоловіком приблизно батькового віку. Він побачивши її, відсунувся пропонуючи пройти і сісти. Ліна відмовилась. Не тому, що не хотіла сидіти в автобусі в який зараз наб’ється пасажирів, а тому, що боялась. Добрий чоловік пересів на місце біля вікна і вона, відчуваючи незручність, сіла таки на його місце. В салоні лунала музика і дівчина відчула слабку тривогу. Вона полізла до сумки, щоб перевірити чи бува не забула навушники, чи не загубила.

 Непроханий спогад заліз в думки. Спогад про те, як більше, ніж пів року тому, вона отак їхала з роботи і отак як сьогодні в автобусі було ввімкнене радіо. Дівчина сиділа біля вікна і апатично дивилась на пропливаючі за вікном будинки. Несподівано, до слуху дівчини пробилась пісня. Святослав Вакарчук надривно витягував «Обійми мене». Ліна відчула слабкість і запаморочення. Тіло наче паралізувало і вона почала задихатись. Біля неї хтось сидів, а вона не могла вимовити слова, не могла попросити, щоб її випустили. Сусід повернувся до неї і Ліна, наче сторонній глядач, розуміла, що він щось її питає, але почувалась наче у вакуумі і слова не доходили до розуміння. Він взяв її за руку і попросив водія зупинитися, після чого вивів дівчину на вулицю. Тримаючи її руку в своїй, посадив на лавку і впевнено сказав дивитись йому в очі. Він вдихав і видихав, спонукаючи її робити те саме, і почав задавати прості, елементарні питання.

 Ліна відчула, як скуте жахом і панікою тіло почало розслаблятися. В думки верталась ясність.

-          Ти як, краще? – спитав незнайомець-рятівник.

Дівчина винувато глянула на нього спідлоба і кивнула в знак згоди.

-          Дякую, - заговорила вона, - ви дуже допомогли. Зазвичай це так швидко не минає.

-          Давай на ти? - посміхнувся хлопець і відчуваючи, що вона вже достатньо заспокоїлась, відпустив їх руки. - Зрештою, я це вже собі дозволив.

Ліна кивнула, погоджуючись.

-          Я знаю, як поводитись з панічними атаками. В моєї молодшої сестри після важкого розлучення батьків періодично виникали напади страху.

-          Співчуваю, - в’яло посміхнулась Ліна.

-          Нічого. Ми це вже пройшли. Навчились жити в новому світі, де батьки вже не разом, - зітхнув він і за хвилину додав. - До речі, як тебе звати? Мене Дмитро.

-          Ліна.

-          Яке гарне ім’я, - щиро сказав хлопець.

-          Дякую, передам батькам, - витиснула з себе посмішку дівчина, - і дякую ще раз за допомогу. Думаю можу вже іти.

-          Завжди радий прийти на порятунок гарній дівчині, - підморгнув він.

Ліна ніяк на це не відреагувала і підвелась з лавки, але перед очима виринуло лице Дмитра.

-          Давай я тебе проведу до автобусної зупинки. Зрештою, нам на один автобус. Хочу впевнитися, що ти без проблем добралась додому.

-          Не потрібно, дякую. Я пішки дійду. Тут не далеко. Прогулянка піде мені на користь, - відмовилася дівчина.

-          Ти не передумаєш? Я чудовий співбесідник і в мене чорний пояс з порятунку дівчат, - посміхаючись, підняв долоні перед собою і додав вже серйозніше. - Обіцяю не задавати питань, на які ти не хочеш відповідати.

 Ліна здивовано глянула на нього. Губи хлопця розтягнулись в співчутливій посмішці. Дівчина не хотіла так грубо поводитись з цим приємним хлопцем, але все ж захитала головою, відмовляючись від пропозиції. Ліна стиснула губи в скупій посмішці, побажала йому гарного вечора і, обійшовши його, попрямувала своєю дорогою не оглядаючись. Дмитро дивився вслід дівчині і вже хотів погукати її і попросити номер телефону, але збагнув, що не отримає його – вона відмовить.

 Після того випадку Ліна завжди перед виходом перевіряла чи є в сумці навушники, щоб вона в будь-який момент могла скористатися ними за необхідності.

 На вулиці була чудова, тепла, сонячна погода початку літа і дівчина вирішила вийти з автобуса швидше, щоб пройтись додому пішки. Вона помітила, що прогулянка на природі відмінно заспокоює і врівноважує. Буйна зелень, аромати липового цвіту, спів птахів були прекрасним антидепресантом. Ліна сіла на лавку в своєму улюбленому місці парку, щоб сповна насолодитись мальовничим видом, який відкривався перед нею, але довго милуватись не змогла. Дівчина почула поблизу якийсь писк і насторожилась, прислухаючись. «Напевно пташеня випало з гнізда» - подумала і пішла в напрямку звуку. Джерелом писку виявилось не пташеня, а маленьке і тремтяче руде кошеня.

-          Бідолашне моє. Як ти тут опинилося? - Ліна взяла на руки пухнастий клубочок. - Напевно голодне. Ти ж нічиє?

 Дівчина посміхнулась тому факту, що вона розмовляє з кошеням та ще й дитячим голосом. Вона вирішила взяти його з собою і хоча б нагодувати, а там вони з Мартою щось придумають. Ліна просто не могла залишити маленьке, безпорадне створіння на самоті в парку, де бігає стільки собак.