Читати книгу - "Пливе човен - води повен, Олег Говда"

Ах, он де свиня порилася... Ну, в цілому, вірно. Коли людина веде себе не так, як від неї очікують, згідно з оголошеною біографією — це завжди насторожує. У знаменитому фільмі «Місце зустрічі змінити не можна» Шарапова ловили на тому, що руки у нього не водійські. Авторська натяжка, звичайно. Не знаю, як у актора, а в житті — у старшого лейтенанта, командира розвідроти, що «сорок разів за лінію фронту повзав» і лише недавно демобілізованого, рученята ще той вид мали. Не у кожного водія такі побачиш, хіба у слюсаря. А от щодо здатності на піаніно Моцарта збацати... після чотирьох років окопного життя... тут мене гризуть сумніви.

Та не про це зараз... Сам в капкан заліз і «горів синім полум'ям», як мавпа з бананом в кулаці. На щастя, методика виходу з кризи була відпрацьована і неодноразово перевірена. На Полупуді.

— Не знаю, батьку отаман... — у погляді тільки чесність, щирість і трошки смутку. — Я себе пам'ятаю лише з того моменту, коли Василь мене в річку занурив та розпитувати почав. А все що раніше було... — руки в сторони ширше, розкритися… голову похилити. — Нічого не пам'ятаю. Хоч убий.

— А якщо накажу на дибу підняти? — свердлить мене Сірко очима. Важкий погляд, гострий. Страшний... Ну, нехай не на того напав. Я вже не першокурсник, не одну сесію  здав. — Допоможе згадати?

— Стривай, батьку! — кинувся на захист Полупуд. — Воля твоя і право. Але повір... Клянуся, що Петро не в собі був, коли ми зустрілися. Голісінький, як Іов, що з черева риби вийшов. Навіть імені свого не знав. Але перехрестився не зволікаючи, як годиться, справа наліво. Що за біда з ним трапилася, того не відаю, але що не католик він і не єзуїт — в тому заприсягнуся і хрест цілувати стану. Хочеш на дибу взяти — тоді і другу поруч став. Для мене!

— Ого! — кошовий схилив голову на бік. Немов роздумуючи над пропозицією Василя. — Ти настільки у ньому впевнений?

— Саме так, батьку... — Полупуд не на жарт розійшовся. — Ми все більше про справи говорили, про бусурман, і я на дрібниці не відволікався. Але з того дня, як зустрілися ми, і поки на Січ добиралися, Петро мені тричі життя рятував. І не тільки мені. Всі, хто після набігу на Свиридів куток вціліли... а це без малого півсотні жінок та дітей... довіку Богу за нього молитися будуть. Не дарма ж вони Ангелом його прозвали.

— Чи не занадто? — насмішкувато похитав сивим чубом Сірко.

— Хто знає... Якщо б він не попередив нас про другий чамбул, та гать вчасно не знайшов* (* згадується історія, описана в романі «Люлька, шабля — вся родина») — козак махнув рукою. — Карай чи милуй, батьку, але Петрові я більше ніж собі вірю. З головою негаразди у нього бувають — це правда, але душею чистий і віру православну шанує.

— Ну-ну... І як же він здогадався про той чамбул? — кошовий ніби не помічав гарячність Полупуда. — Теж завдяки умінню? Чи заздалегідь усе знав? Я ж теж характерник. Не забув? Бачу, коли люди брешуть, а коли правду кажуть. У твоїх словах, Василю, я не сумніваюся, а от хлопець —  не простий. Зовсім не простий... Майже, як наш Тіпун. У моїй світлиці — козак. А за поріг вийде — знову вивідувачем дефтерхани Баба-Алі* (*таємна служба султана Порти) або розбійником річковим стане. Що скажеш... Петре? Так хто ж ти насправді? Янгол? Або, може, все-таки біс лукавий, що агнцем безневинним прикидається?

На таку мову отамана більше ніхто і писнути не посмів. Крім мене... Втрачати-то нічого. Або пан, або пропав.

— Василю, дай будь ласка мою люльку...

Козак зрозумів, поліз за пазуху і витяг звідти мій раритет.

— Ого! — оцінив Сірко. — Знатна робота. Відразу видно, що майстер робив. Не менше п'яти золотих дукатів у Кракові за неї дадуть. А в Царгороді і десяти не пошкодують.

— Натоптати? — Полупуд і кисета витягнув.

— Ні... — хитнув я головою. — Далеко заглядати боюся. Щоб падуча не вхопила. Тільки потримаю... Може, вдасться щось побачити.

Люлька привітно лягла в долоню і ніби звістку з дому передала. Так легко і радісно стало на душі, як у гарячу ванну ліг. Я закрив очі і спробував пригадати все, що читав про легендарного кошового Івана Сірка. І дещо таки спливло.

— Про що говорити дозволиш, отамане? — запитав, не відкриваючи очей. — Про минуле чи про те, що буде?

— А все підряд і говори… — дозволив той, посміюючись. — А ми з товаришами оцінимо. В разі чого і свідки будуть. Не відіпрешся потім.

— І про дитинку, що народилася з зубами теж говорити?.. — поцікавився я, наче в деякій розгубленості.

— Що? — судячи з голосу, це Тіпун вліз. Але кошовий обірвав керманича раніше, ніж той завершив фразу улюбленою приказкою.

— Про це не треба... — і в голосі його відчувалася напруга. — Говори про важливе. Плітки і бабські наговори козакам без потреби. Мало що повитухи брешуть.

— Добре. Бачу синів у тебе двоє. Вже є або народяться тільки — того не відаю. Один тезка мій, другий — Роман. Славні парубки. І дочок теж дві. Красуні. Всі в матір — Софію. Ось тільки імен дівчаток не бачу... А ось плач чую багатоголосий. Говорять не по-нашому. А, ось мінарет... Турецькі міста горять, значить. Люди кидаються в полум'я, Урус-шайтана проклинають! Пернач* (*шестопер, — тип булави і символ влади) кошового в твоїх руках бачу. Десять... ні — дванадцять разів поспіль. Битви... битви... битви... Багато. Дуже багато... Сотні... На суші і на морі... Годі й розібрати. Тисячі мертвих тіл... А над усіма тими побоїщами малиновий стяг майорить… і твоя рука... по лікоть відрубана... пернач стискає. Той самий — кошового…