Читати книгу - "Замкнене коло"

Юрко довго не міг заснути. Після солодкої миті йому довелося повернутися лицем до дійсності. У нього хвора мати. Він має серйозні сексуальні проблеми. Треба щось змінювати у своєму житті. І слід робити це негайно.

22

У Мирослави день не вдався від самого ранку. Все почалося з того, що вона забула вдома гаманець. Згадала про нього лише тоді, коли спустилася на перший поверх. Довелося повертатися додому. Взагалі вона не була забобонною, але думка про те, що «вертача-невдача» таки промайнула у голові.

У крамниці продавчиня Марічка сказала, що її напарниця більше працювати не буде, бо знайшла кращу роботу неподалік свого будинку.

– Але ж так не робиться, – обурилася Мирослава. – Треба було написати заяву про звільнення хоча б за тиждень.

– Я їй теж так сказала.

– До того ж я до неї добре ставилася, а вона вчинила якось не по-людськи. Вона хоча б прийде звільнитися чи мені треба буде її шукати?

– Сказала, що завтра о дев’ятій ранку буде на вас чекати коло будівлі Центру зайнятості.

– І на цьому спасибі, – зітхнула Мирослава.

Жінка замовила автівку і вже за півгодини була на гуртовій базі. Не встигла вона отримати виписаний крам, як їй зателефонувала схвильована Марічка.

– Тут прийшли з перевіркою, – схлипуючи, сказала продавчиня.

– Ну то й що?

– Я… Я не видала чек, а була контрольна закупівля.

– Нічого не підписуй, – звеліла Мирослава. – Я скоро буду.

Довелося поспіхом закидати крам до автівки та повертатися. Добра від податкових інспекторів годі було чекати. Мирослава це знала і завжди була готова, але все одно дуже розхвилювалася. Вона попрохала Марію поставити табличку «Зачинено» і ненадовго вийти з крамниці. Треба було домовитися з податківцями.

– І скільки ж ви мені нарахуєте штрафу? – запитала Мирослава, готуючи непроханим гостям каву.

– Тисяча сімсот гривень, – почула у відповідь.

– Будь ласка, візьміть каву, – намагаючись не показати свого хвилювання, сказала Мирослава, подаючи каву. – Розумієте, я нещодавно працюю, маю сплачувати кредит…

– А хто зараз їх не має? Почнемо детальну перевірку чи одразу візьмемося до справи?

– Я… Я не знаю, – мовила розгублена та схвильована Мирослава.

– Домовмося, – Мирослава відчула, як від хвилювання затремтів голос, – я вам дам по сто гривень, а ви складете акт, що у мене все добре.

– Ви що?! Хочете, щоб ми за сто гривень залишилися без роботи?! – обурилися податківці. – Радимо добровільно погодитися на штрафні санкції. І для вас буде вигідно, і нам роботи менше.

– Добре. По двісті.

– Ми не можемо, – голос пом’якшав. – І раді б, та не можемо. Нам дали вказівку виписати вам штраф, бо й так скільки працюєте, а нічого ще не платили.

– Ну хоча б не так багато, – попросила Мирослава. – Є ж на то супермаркети, щоб платити великі суми.

– А ви гадаєте вони таку суму заплатять? У них штрафні санкції більш серйозні. Зауважте, якщо почнемо шукати, то знайдемо чимало порушень у вашій роботі. І це вам буде коштувати вдвічі дорожче.

– Скільки? – зітхнула Мирослава. – Скільки з мене?

– Ось, – податківець показав папірець, на якому було написано «кожному по п’ятсот». Одразу ж папірець хутко зник у теці перевіряльника.

– І до казни скільки я буду винна? – запитала Мирослава.

– Стільки ж. Ви не думайте, що це для нас. У нас є начальство, яке обіймає посаду не лише для того, щоб нерви собі мотати, а щоб і в кишені не гуляв вітер.

«Це точно, – подумала Мирослава, відраховуючи гроші, – у тих кишенях ніколи вітер не загуде».

Ввечері жінка розповіла Андрієві про податківців.

– Цього й слід було очікувати, – сказав той. – Вже почалося викачування грошей.

– Вони мають право перевіряти двічі на рік, – зауважила Мирослава.

– Планово, – уточнив Андрій. – Одтак існують ще позапланові перевірки. Досить лише взяти направлення.

– Давай не будемо про сумне, – попросила Мирослава.

– Як хочеш, – сказав Андрій і вийшов до іншої кімнати.

Щоб трохи заспокоїтися, Мирослава зателефонувала Оксанці, розповіла про невдалий день.

– То все пусте, – заспокоїла подруга. – Ті податківці всіх трусять, отож треба звикати до перевірок.

– А в мене до цього часу коліна тремтять, – зізналася Мирослава.

– Забудь. Я сьогодні надрукувала світлини. Хочеш, зараз привезу?

– Дуже хотілося б їх побачити. Але коли ти повернешся додому? До мене не менше як півгодини будеш добиратися, додому – стільки саме. А ще ж треба чаю попити…

– А таксист мені навіщо? – засміялася Оксана.

– Експлуататорка. І не шкода тобі Миколу? Гаразд, приїзди вже мерщій.

Оксанка вихором залетіла до квартири, передала Мирославі конверт зі світлинами.

– Я поспішаю, – сказала вона. – Вибач, але на мене чекають.

– Щось тут не те, – пожартувала Мирослава. – Невже побачення?

– А чому б і ні? – осміхнулася Оксана. – Ніколи не знаєш, де знайдеш, а де загубиш. Хочу спробувати ще раз.

– Давно вже пора. Хай щастить.

– Дякую. Я побігла.

Оксана послала подрузі цілунок рукою та зникла за дверима так хутко, як і з’явилася. Мирослава зазирнула у спальню. Андрій вже спав. «Шкода, – зітхнула жінка, – так кортіло показати йому світлини, зроблені в рідному селі, поділитися враженнями». Вона знала, що сьогодні не зможе швидко заснути – надто насиченим був день. Зараз перегляне світлини, мимоволі порине у спогади про далеке дитинство, і безсонна ніч буде їй забезпечена.

Мирослава не поспішала розкривати конверт. Вона довго ніжилась у ванній. Тепла вода з хвойним концентратом приємно зігрівала тіло, вгамовувала нерви. Жінка довго розтиралась махровим рушником, не кваплячись, пішла на кухню. Вона любила таку пору, коли знала, що вже ніхто не потурбує телефонними дзвінками, нікуди не треба поспішати, кудись бігти галасвіта й не встигати. Можна розслабитися та, попиваючи чай з м’ятою, розгледіти світлини. Жінці мимоволі спала думка про те, якщо на світлинах не буде бабусі, то вона дійсно померла, а лікар мав рацію, коли сказав, що у Мирослави «зорові галюцинації». Треба впевнитися, що на світлинах бабусі немає, бо взагалі не може бути. Залишається тільки заспокоїтися та замовити на могилку гарний пам’ятник. Сумно, але що вдієш?

Ковток гарячого напою приємно наповнив Мирославу зсередини. Заварювати такий чай її колись навчила бабуся. Вона говорила, що м’яту