Читати книгу - "Гра престолів"

рядів драконячих голів. Було таке відчуття, наче вони спостерігають за мною. Зупинившись перед троном, я поглянув на Джеймі. На колінах у нього лежав золотий меч, заляпаний кров’ю короля. Залу вже заповнювали мої кіннотники. Ланістерові вояки відступили. Я не сказав ані слова. Просто дивився на того, хто сидів на троні, й чекав. Нарешті Джеймі, засміявшись, звівся. Зняв з голови шолом і мовив: «Не бійся, Старку. Я просто грів місце для нашого друга Роберта. Але, боюся, не надто воно зручне».

Закинувши голову, король розреготався. Від його сміху з-поміж високої бурої трави випурхнула зграя ворон. Дико ляпаючи крилами, птахи злетіли в повітря.

— Гадаєш, мені варто не довіряти Ланістеру, бо він кілька секунд посидів на моєму троні? — знову затрусився він од сміху.— Джеймі було всього сімнадцять, Неде. Ще майже хлопчик.

— Хлопчик чи не хлопчик, а прав на той трон він не мав.

— Мабуть, він утомився,— припустив Роберт.— Убивати королів — нелегка справа. На бога, та в тій клятій залі нема де зад притулити. І, до речі, його правда: це здоровезне сідало геть незручне. З усіх боків,— похитав король головою.— Гаразд, тепер я знаю темну таємницю Джеймі, тож можна про це забути. Я по горло ситий секретами, сварками й державними справами, Неде. Це все так само втомлює, як і рахування мідяків. Гайнімо ліпше верхи, раніше ти це добре вмів. Хочу знову відчути вітер у волоссі.

Ушпоривши коня, він учвал поскакав через курган, розбризкуючи навсібіч багнюку.

Нед на мить завагався. У нього забракло слів, його переповнювало відчуття цілковитої безпомічності. Уже не вперше він подумав: що я тут роблю і як я тут опинився? Він не Джон Арин і не здатен стримувати норовливого короля й напучувати його. Роберт усе одно, як завжди, чинитиме як заманеться, і хай що Нед казатиме чи робитиме, цього не змінити. Недове місце у Вічнозимі. З Кетлін у її горі, з Браном.

Однак не завжди чоловікові суджено лишатися там, де його місце. Скорившись, Едард Старк стиснув чоботами боки коня й помчав за королем.

Тиріон

Неозора північ тягнулася й тягнулася.

Тиріон Ланістер, як і всі, добре знав карту, однак два тижні на битому шляху, на який тут перетворився королівський гостинець, нагадали йому давній урок: карта — це одне, а земля — зовсім інше.

З Вічнозиму вони виїхали в той самий день, що й король, посеред гармидеру, спричиненого королівським від’їздом, під людські погуки й кінське пирхання, під брязкіт фургонів і величезної королівської карети, під легенький сніжок, який кружляв угорі. Королівський гостинець починався одразу за замком і прилеглим до нього містечком. Тут прапори, вози й колони лицарів і вільних вершників повернули на південь, забираючи з собою галас і метушню, а Тиріон з Бендженом Старком і його племінником рушили на північ.

Стало холодніше й набагато тихіше.

На захід від дороги розкинулися крем’яні пагорби, сірі й порепані, на чиїх кам’янистих вершинах застигли сторожові башти. На схід тяглася низина — горбкувата рівнина, яка прослалася, скільки сягало око. Над вузькими бистрими річками перекинуті були кам’яні мости, а навколо дерев’яних і кам’яних твердж тулилися невеликі господарства. На дорозі траплялося чимало подорожніх, а вночі можна було зупинитися відпочити в нехитрих заїздах.

Однак на третій день їзди од Вічнозиму почався густий ліс, і на королівському гостинці поменшало люду. З кожною подоланою милею рівнина ставала дедалі пагористішою, місцевість тут була вже зовсім дика, й нарешті на п’ятий день на шляху виросли гори — холодні синьо-сірі велети з зазубленими хребтами, на яких лежав сніг. Коли з півночі віяв вітер, здуваючи з високих вершин хмарки крижинок, здавалося, що то майорять прапори.

З заходу гори стояли стіною, і дорога повернула на північний-північний схід, заглибившись у мішаний ліс, де росли дуби, хвойні дерева й чорний верес,— Тиріону здавалося, що давнішого й темнішого лісу він у житті не бачив. «Вовчий ліс» — так назвав його Бенджен Старк, і справді ночами тишу порушувало віддалене вовче виття... хоча іноді не таке вже й віддалене. Зачувши нічне завивання, білий деривовк-альбінос Джона Сноу нашорошував вуха, але жодного разу не подав голосу у відповідь. У Тиріона цей звір викликав дивне занепокоєння.

На той час у гурті їх було восьмеро, якщо не рахувати вовка. Тиріон подорожував з двома слугами, як і належало Ланістеру. Бенджен Старк їхав тільки в супроводі небожа й кількох свіжих коней для Нічної варти, але на краю вовчого лісу, коли вони зупинилися переночувати за дерев’яними стінами лісової тверджі, до них приєднався ще один чорний побратим — такий собі Йорен. Йорен був горбатий і зловісний, його обличчя ховалося за бородою чорною, як і його вбрання, але він, схоже, був міцний як старий корінь і твердий як камінь. З ним їхали двійко обдертих сільських хлопчаків з Пальців. «Ґвалтівники»,— пояснив Йорен, кинувши холодний погляд на своїх підопічних. Тиріон добре розумів хлопчаків. Так, життя на Стіні, як кажуть, важке, та все ж це краще за кастрацію.

П’ятеро чоловіків, троє хлопців, деривовк, двадцять коней і клітка з круками, яку Бендженові Старку передав мейстер Лувін. Безперечно, дивне це було видовище для королівського гостинця — та й для будь-якого іншого шляху.

Тиріон зауважив, що Джон Сноу поглядає на Йорена і його похмурих супутників з неприємним виразом на обличчі, понад усе схожим на відразу. У Йорена, від якого смерділо кислятиною, було покручене плече, волосся й борода скуйовджені, масні й вошиві, одяг старий, заплатаний і рідко праний. Від його юних супутників тхнуло ще гірше, і здавалися вони тупими й жорстокими.

Без сумніву, хлопець хибно вважав, що в Нічній варті всі такі, як його дядько. Якщо так, то Йорен і його супутники жорстоко розвіяли його ілюзії. Тиріону було шкода хлопця. Він обрав нелегке життя... точніше, йому судилося нелегке життя.

До хлопцевого дядька він відчував значно менше співчуття. Схоже, Бенджен Старк так само недолюблював Ланістерів, як і його брат, і був вельми незадоволений, коли Тиріон повідомив про свої наміри. «Попереджаю вас, Ланістере, на Стіні зручних заїздів немає»,— сказав він, поглянувши на нього згори вниз. «Не маю сумніву, ви знайдете для мене кімнатку,— відповів Тиріон.— Мабуть, ви помітили, який я маленький».

Але відмовити брату королеви було неможливо, тож справу швидко залагодили, але Старк цьому не зрадів. «Дорога вам не сподобається, запевняю»,— коротко кинув він і з самого від’їзду