Читати книгу - "Гра престолів"

Наприкінці першого тижня у Тиріона від важкої їзди боліли стегна, ноги судомило, і він промерз до кісток. Але не скаржився. Хай йому грець, а такого задоволення Бенджен Старк не отримає.

Здійснити маленьку помсту Тиріону допомогла дорожня шуба — побита часом ведмежа шкура, стара й смердюча, яку Старк запропонував йому з увічливості побратима Нічної варти, очікуючи, що Тиріон люб’язно відмовиться. Але Тиріон з посмішкою прийняв шубу. Виїхавши з Вічнозиму, він прихопив із собою найтепліший одяг, однак дуже швидко з’ясувалося, що той не такий уже й теплий. Тут, на півночі, було холодно й ставало дедалі холодніше. Вночі приморожувало, а коли віяв вітер, здавалося, тонку вовну розтинає ніж. Понад усякий сумнів, Старк уже жалкував про свій шляхетний імпульс. І, мабуть, засвоїв урок: Ланістери ніколи не відмовляються, люб’язно чи ні. Ланістери беруть те, що їм пропонують.

У темних глибинах вовчого лісу тверджі й господарства траплялися дедалі рідше, та й самі вони були значно менші, аж поки відшукати дах над головою стало геть неможливо, і тепер подорожні могли розраховувати тільки на себе.

З Тиріона було мало пуття, коли приходив час облаштувати чи згорнути табір. Надто вже він був малий і кульгавий і завжди крутився під ногами. Тож поки Старк і Йорен будували примітивні укриття, займалися кіньми, розпалювали багаття, він узяв собі за звичку самотою відходити подалі почитати, прихопивши шубу й бурдюк вина.

На вісімнадцятий день дороги вино, яке він віз аж із Кичери Кастерлі, виявилося рідкісним солодким бурштином з Літніх островів, а книжка — повістю про історію та властивості драконів. З дозволу лорда Едарда Старка Тиріон позичив кілька рідкісних томів з бібліотеки Вічнозиму й узяв з собою на північ.

Зручна місцина, куди вже не долітав гамір табору, знайшлася зовсім неподалік, поряд з бистрим струмком з прозорою крижаною водою. Од вітру можна було сховатися за старим-старезним дубом. Прихилившись спиною до стовбура, Тиріон скрутився калачиком у своїй шубі, ковтнув вина й почав читати про властивості драконової кістки. «Драконова кістка має чорне забарвлення завдяки вмісту в ній заліза,— писалось у книжці.— Вона міцна мов криця, але водночас легша й набагато гнучкіша, а головне — непіддатлива до впливу вогню. Не дивно, що луки з драконової кістки високо цінуються дотраками. Стрілець, озброєний таким луком, стріляє далі й краще, ніж озброєний звичайним дерев’яним».

У драконах Тиріон вбачав похмуру чарівливість. Вперше приїхавши на Королівський Причал на весілля сестри з Робертом Баратеоном, він поставив собі за мету розшукати драконячі голови, які раніше висіли вздовж стін у тронній залі Таргарієнів. Замість них король Роберт повісив прапори й гобелени, але Тиріон не здавався, поки не знайшов голови в темному підвалі, де вони тепер зберігалися.

Він очікував, що голови справлять на нього неабияке враження, можливо, навіть налякають. Але не думав, що вони виявляться прегарними. Однак сталося саме так. Чорні як агат, гладенькі, наче поліровані,— здавалося, драконова кістка мерехтить у світлі смолоскипа. Тиріон відчув, що вогонь драконам до вподоби. Застромивши смолоскип у пащу більшого дракона, він довго спостерігав, як на стіні позаду голови танцюють і стрибають тіні. Зуби в драконів були схожі на довгі криві ножі з чорного алмазу. Полум’я смолоскипа не могло їм нічого заподіяти — колись вони купалися в пекельнішому вогні... Коли Тиріон виходив геть, то міг заприсягнутися, що порожні очниці драконів проводжають його.

Загалом там зберігалося вісімнадцять голів. Найстаршій було понад три тисячі років, а наймолодшій — усього півтора століття. Наймолодші були водночас і найменші: пара на дивно потворних черепів завбільшки з голову мастифа — усе, що лишилося від останніх драконів, які вилупилися з яєць на Драконстоні. То були останні дракони Таргарієнів, а можливо, взагалі останні дракони на всьому світі, й прожили вони недовго.

Що старіші були дракони, то більші, а три найстарші виявилися велетенськими чудовиськами з балад і легенд — дракони, яких Ейгон Таргарієн з сестрами напустив у давнину на Сім Королівств. Співці дали їм імена богів: Балеріон, Мераксис, Вагар. Утративши мову, Тиріон благоговійно застиг поміж їхніх роззявлених пащек. У глотку Вагара можна було заїхати на коні, тільки навряд чи вдалося б виїхати. Мераксис був навіть більший. А найбільший, Балеріон на прізвисько Чорний Жах, міг би цілком заковтнути тура, а може, й волохатого мамонта, які, подейкують, населяють холодні простори за Порт-Ібеном.

Тиріон довго стояв у темному підвалі, роздивляючись Балеріонів величезний череп з порожніми очницями і намагаючись осягнути розміри звіра за життя, уявити, який вигляд він мав, коли розкидав могутні чорні крила й розтинав небо, дихаючи полум’ям,— аж поки не почав гаснути смолоскип.

Тиріонів власний далекий пращур — Лорен, король Кичери, який разом з Мерном, королем Розлогів, чинив опір навалі Таргарієнів, спробував вистояти проти полум’я дракона. Сталося це близько трьохсот років тому, коли Сім Королівств були ще справжніми королівствами, а не просто землями об’єднаної держави. Спільне військо двох королів мало шістсот прапорів, п’ять тисяч кінних лицарів і ще вдесятеро більше вільних вершників і важкої кінноти. У війську Ейгона Повелителя Драконів вояків було, як пишуть літописи, уп’ятеро менше, та й ті мобілізовані з армії вбитого ним короля, тож їхня вірність лишалася під сумнівом.

Воїнство зустрілося на широких рівнинах Розлогів, на золотому лані стиглої пшениці, яка чекала женців. Два королі повели атаку, й військо Таргарієна здригнулося, розпорошилося й кинулося навтьоки. Декілька секунд здавалося, свідчать літописи, що бою кінець... але тільки декілька секунд, бо тоді в битву вступили Ейгон Таргарієн з сестрами.

Це був єдиний раз, коли Вагара, Мераксиса й Балеріона спустили з припони воднораз. Співці назвали цю битву Полум’яним полем.

Того дня згоріло живцем близько сорока тисяч вояків, серед них і Мери, король Розлогів. Королю Лорену вдалося врятуватися, і він прожив іще деякий час, встигнувши здатися завойовнику, присягнути на вірність Таргарієнам і зачати сина, за що Тиріон, як і належиться, був йому вдячний...

— Чому ви так багато читаєте?

Почувши голос, Тиріон підвів голову. За кілька кроків од нього стояв Джон Сноу, з цікавістю роздивляючись його. Заклавши книжку пальцем, Тиріон мовив:

— Поглянь на мене і скажи, що ти бачиш.

Хлопець з підозрою зиркнув на нього.

— Це якась пастка? Я бачу вас. Тиріона Ланістера.

— Як на байстрюка,— зітхнув Тиріон,— ти неймовірно ввічливий, Сноу. Насправді ти бачиш карлика. Тобі скільки років — дванадцять?

— Чотирнадцять,— виправив хлопець.

— Чотирнадцять, а ти вже вищий за мене.