Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Львів. Пані. Панянки 📚 - Українською

Читати книгу - "Львів. Пані. Панянки"

325
0
25.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Львів. Пані. Панянки" автора Уляна Дудок. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 81
Перейти на сторінку:
– саме тут, у великій салі «Народного дому»! Та не могла піти, була мала іще, потребувала опіки. І ніхто не хотів помогти, сміялися з мене – «смарката,[52] ти – на баль!»

– Що, так і казали – смарката? – удавано поспівчував Іван, а в очах сміялися веселі іскорки.

– Угу! Та не смійся, я тоді плакала, – аж ніжкою тупнула.

– Бачиш, як дивно збуваються мрії! – примирливо продовжив, аби Галя не сердилася. – Дасть Бог, з тобою ще не на одному балі потанцюємо!

* * *

Дав Бог – і танцювали. Уже наприкінці серпня 1914 – «танцювали» під акорди війни – на леваді у Гаях, коли перша сотня січових стрільців, якою керував Іван, вправлялася у військових маневрах. Замість оркестру та пишного декору – сірий дим над обрієм та гуркіт гармат, від якого спочатку здригалися, а потім звикли… Після страшної історії з фотографією – Іван прийняв Галю під власну відповідальність у свою сотню.

Відбули вишкіл, ішли строєм по Львову до двірця, щоб рушати на фронт. У першій шерензі Олена, Гандзя Дмитерко[53] – поруч із жовнірами. Люди попри дорогу стояли зі сльозами в очах, хрестили, благословляли, а декотрі навпаки – гнівливо вигукували та плювали, запримітивши дівчат у стрілецькому війську. Та не тільки посполиті мешканці Львова обурювалися.

Прибули до двірця, вантажились у потяг. Комендант потяга, Михайло Галущинський,[54] як уздрів, що є дівчина у вагоні, страх як розлютився:

– Негайно висадити. Навіть мови не може бути! Які жінки на війні? Геть!

Олена скипіла. Але кому ж доводити, що вона не гірша за інших вояків, вона ж усе вміє, вона ж вправна, сильна, хіба не поклала стільки праці своєї для стрілецької справи, хіба… За неї вступився Іван. Саме йому вичитував Галущинський. Та сотник не змовчав і сперечався – до металу в голосі, до крику… доводив… Проте Галущинський наказу свого не скасував.

– Але я за неї відповідаю. І не можу лишити її тут саму. Москалі наступають! – різко відповів сотник. Комендант від обурення аж заскреготів зубами, а Іван узяв Олену за руку й зійшов з потяга разом з нею. Вірний, добрий, щирий друг…

Вони таки разом потрапили на війну, за кілька днів, добилися дозволу у Бойової Управи. І Олена знову і знову доводила: вона – вояк, вона – дисциплінований жовнір, який не боїться ні військового труду, ні битви. Нікому не звідувала свого внутрішнього переживання, не дозволяла жодних більших емоцій та чуттів на війні. Бо найперше – обов’язок, виконання присяги, служіння, заради якого змінила усе своє життя.

Іван – уже не сотник, а четар – був стриманим і строгим з усіма. І до Олени ставився як до рівні, був таким прикладом, що й інші вояки, здебільшого гуцули, перейнялися повагою до дівчини, котра терпіла з ними разом усі біди і труди війни. Згадати тільки один перехід – п’ятдесят шість кілометрів горами… Жовніри вже падали, уже не могли сунутися, не те що йти. Стерті, змучені ноги боліли і пекли, і сил не було, і тягар ноші зростав щокроку, і кожна купа набитого каміння коло дороги кликала притулити до неї свої плечі. А вони йшли. І Оленка йшла. Йшла. Десь усередині бралося дихання, щоб не стогнати, не шкодувати себе. Тяжко, геть тяжко, ну вже от геть ніяк – але один погляд на товаришів своїх, на скромних та мовчазних побратимів, здебільшого гуцулів, звиклих до гірських стежок, терплячих працьовитих селян, що співчутливо часом позирали на неї – і діставала відрух сили і жвавості. Бо вона ж прийшла воювати не задля того, аби її жаліли. Мусила щокроку доводити – має право бути нарівні з чоловіками. Заради своєї мрії. І ці строгі, скупі на слово, посірілі, злі, замучені чоловіки – надихалися упертим дівчам, навіть усмішка, як плямка сонця, часом лоскотала жорсткі вуса і колючу щетину. І додавалося якогось дивного тепла в їхні м’язи, цівочка невідомо звідки взятої сили розпростувала плечі, давала пружності ногам. Ішли далі, поєднані новим теплом, чуттям, навіть утома торішнім листям падала під ноги. Напористі, вперті, поєднані одним тягарем й одною дорогою – ішли.

Був тільки один прикрий випадок, коли Іван не стримався. Хоча ні – він таки стримався. Прийшов до хати, де на нічліг мала стати Олена. Йшов порадитись, кого відряджати з новонавчених стрільців у патруль. Дівчина змучена, щойно зі стежі,[55] сиділа на лаві коло дверей, пила воду з кухля. Пила пожадливо, великими ковтками. Вода вихлюпнулася, і кілька зрадливих краплин потекло по шиї, у пазуху тонкої домашньої блузки, яку Олена носила попід грубим суконним мундиром. Четар, як зачарований, слідкував за дорогою цих прозорих мандрівниць. Олена повільно відставила кухоль. Глянула на Івана – як обпекла. Аж він відсахнувся, відступився від неї.

– Навіть не думай… – Встала, мовила тихо, глухо, мов камінь важкий перевернула під водою. Опустив очі. Схилив голову. А потім простягнув руку і вхопив дівчину за плече. Зирнув ясно, аж пронизав, як раптовий грім:

– Я – живий! Я – чоловік! І ти ж знаєш…

– І я жива! – перебила його різко, наче відрубала крило тому слову… – Але ж я жін-ка-на-вій-ні, – проказувала поволі, майже по складах. – Я – вояк. І ти це найліпше розумієш. Зламати довіру, повагу – дуже легко. А ти… Йди, Іване, йди!

Видихнув, наче цілу бурю в собі тримав, наче смерч вирвався із тим подихом. Повернувся різко і без слова пішов. Ще кілька днів по тому Іван ходив хмарний та суворий, геть замовк, замурував уста. Але нові походи, окопи, бої… Вдавав, що забув ту прикрість, а може, таки збагнув та й облишив свої намагання?

Олена ще більше трудилася, вчила новобранців військових премудростей. Такої строгості від своєї вчительки не очікували, але стріляти таки навчила, і скрадатися, рухатися перебіжками… Усмішку вперше побачили, як отримала картку від брата. А потім – Ромко Дашкевич прислав вісточку. А вона аж наспівувала…

За бій під Комарниками одержувала медаль за хоробрість – перед усім строєм, від австрійського генерала Фляйшмана. Іван радів, наче то його нагородили. А Олену тішило ще й те, що стрільці-побратими раділи за неї, визнали її заслугу. В додаток – їй надали коротку відпустку. І вона поїхала шукати батьків.

* * *

Після несподівано тріумфальної поїздки до Відня в січні 1915 року поверталася на фронт через Сваляву – мала наздогнати свою сотню після відпочинку. З потяга у темний засніжений вечір зійшла тільки вона. Ступала така

1 ... 35 36 37 ... 81
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Львів. Пані. Панянки», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Львів. Пані. Панянки"