Читати книгу - "Покоївка, Jo Peters"

Усе відбувалося з надзвичайною швидкістю. Я міцно спала, зморена емоціним напруженням минулого дня, коли Діма несподівано розбудив мене прямо посеред ночі та безапеляційно заявив, що нам терміново потрібно поїхати зі Львова. Нічого не пояснивши, він швидко склав наші найнеобхідніші речі до невеличкої валізки, доки я з горем пополам відходила від сну та чисто автоматично перевдягалася.

Купивши в цілодобовому магазинчику біля дому каву, щоб хоч якось компенсувати відсутність здорового сну, ми сіли в машину та поїхали з міста.

Спершу я намагалася вивідати в Діми, що ж усе-таки відбувається, але він наполегливо ігнорував мене, тож врешті-решт я опустила руки, покинувши цю затію, і просто заснула, навіть незважаючи на дію кофеїну. Тривозі та втомі вдалося остаточно зморити мене.

***

Розбудила мене різка зупинка машини.

— У чому справа? — сонно запитала я.

Розплющивши очі, я виявила, що стоїмо ми прямо посеред траси. Поруч не було видно жодної іншої машини, що було абсолютно логінчим, оскільки у таку ранню пору, коли ще навіть не почало світати мало хто захоче вирушити в поїздку, надаючи перевагу відпочинку вдома.

— Очевидно, пробило шину, — відповів Діма, а тоді дістав з кишені телефон. — От дідько, тут немає зв'язку! Як же нам викликати евакуатор?

Я важко зітхнула, дивуючись безпорадності цього чоловіка.

— Якщо вся проблема лише в пробитій шині, то евакуатор не потрібний. Я вмію міняти колеса в машині.

— Справді? — здивувався Діма.

Я знизала плечима, після чого швидко вийшла з машини, не бажаючи більше говорити на цю тему. Спогади про мертвих батьків завжди завдавали мені багато болю…

***

Мій тато працював на СТО і частенько брав мене з собою на роботу. Напевно, саме через це я довгий період свого життя захоплювалася автомобілями та всім, що було з ними пов'язано. Навіть дивилася перегони замість мультиків, що дуже нервувало маму, яка мала доволі консервативні погляди щодо того, якими повинні бути дівчатка.

Уперше я сіла за кермо, коли мені було десять років. Тато щиро вірив, що в мене все вдасться. Його впевненість передалася мені, тож я ніскілечки не хвилювалася. Підозрюю, що це стало одним з найважливіших факторів мого успіху. Після цього я керувала машиною ще декілька разів, але більше ніколи не відчувала такої ейфорії, як вперше.

Тато дуже радів моїй пристрасті до автомобілів, тож одного дня навіть пообіцяв, що на вісімнадцятиріччя купить мені будь-яку машину, яку я захочу.

Але невдовзі після тієї обіцянки він помер в автомобільній аварії разом з мамою, а я зареклася сідати за кермо, не здатна контролювати емоції, що викликали в мене спогади.

***

— Ну ось і все, — мовила я та підвелася на ноги.

Чесно кажучи, я не думала, що після стількох років так чітко пам'ятатиму всі деталі цього процесу, так що змогла здивувати саму себе.

— Ого! — тільки й зміг видати Діма, доки я ховала спущене колесо та всі інструменти, які знадобилися мені в процесі заміни, до багажнику.

Спогади ще сильніше зіпсували мій і так понурий настрій, тож я навіть не всміхнулася та сіла в машину, набурмосившись.

***

У дорозі ми провели більше тринадцяти годин. Діма наказав мені вимкнути телефон (і знову жодних пояснень), тож за час поїздки я прочитала книгу «До зустрічі з тобою» Джоджо Мойєс, яку мені подарувала Соломія ще декілька тижнів тому, але через надмірну заклопотаність я майже одразу забула про неї, навіть не діставши з сумочки.

Декілька разів ми зупинялися на АЗС, де Діма заправляв машину, купував нам їжу та напої, а також довго розмовляв з кимось по телефону.

Я ж з кожною годиною нервувала все більше і більше, дратуючись через своє нерозуміння того, що відбувається. Проте було очевидно, що Діма не збирався мені нічого пояснювати, принаймні до того, як ми прибудемо до загадкового пункту призначення, тож єдине, що мені залишалося, — чекати.

Надворі вже був вечір, коли ми проїхали знак, що вітав нас у Дніпрі, а згодом зупинилися біля одного з готелів майже в центрі міста.

— Я нікуди не вийду, доки ти не поясниш, чому ми приїхали сюди, — суворо заявила я, більше не бажаючи терпіти того катастрофічного непорозуміння, що відбувалося.

Те, що ми зустрічалися та жили разом, не дозволяло Дімі так чинити зі мною. Я мала повне право на те, щоб мене не ігнорували та пояснювали, що відбувається. Хіба я просила забагато?!

Діма важко зітхнув. Я поглянула на нього та несподівано усвідомила, що за цей день він немов подорослішав на декілька років. Можна було б списати це на втому, але я не збиралася обманювати себе, чітко розуміючи, що причина полягала в чомусь зовсім іншому.

— Я все поясню тобі, Надю, тільки не тут. Будь ласка, давай пройдемо до готелю.

І сказав він це настільки жалісливим тоном, що я просто не змогла відмовити йому в цьому проханні, тож ми вийшли з машини, дістали з багажнику валізу та попрямували до ресепшну. Привітний адміністратор з широкою усмішкою прийняв наші паспорти та повідомив, що на наші імена заброньований і оплачений номер люкс. Отримавши ключі від кімнати, ми піднялися ліфтом на потрібний поверх і пішли довгим добре-освітленим коридором по червоному килиму. Наш люкс вдалося знайти швидко.

— Ти голодна? — запитав мене Діма одразу ж по тому, як ми зайшли до номеру.

Я схрестила руки на грудях, намагаючись ігнорувати всю розкіш, що оточувала мене, та стримувати свій захват, оскільки ще ніколи в житті мені не доводилося бачити щось схоже на інтер'єр, що зараз оточував нас.

— Я хочу отримати відповіді на запитання, — мій тон був надзвичайно вимогливим. — Чому нам довелося підриватися серед ночі, кидати все у Льові та стрімголов мчати до Дніпра?

Діма важко сів на краєчок ліжка, згорбившись, чого раніше ніколи не робив. Його волосся виглядало скуйовджене, а одяг страшенно вим'явся в поїздці — не залишилося навіть натяку на того охайного красеня, до якого я звикла.