Читати книгу - "10 успішних компаній. Нова якість підприємництва в Україні, Олег Криштопа"

«НАЇЗДИ», або НЕПРОСТІ УМОВИ ВЕДЕННЯ БІЗНЕСУ

У цей час до нас нарешті приєднується ­засновник сироварні — Петро Пригара. Високий сивуватий чоловік. Вибачається за спізнення, пояснює, що в селі чергова проблема з контролюючими органами. На Селиській сироварні такого давно нема, але на початках бувало.

— Останнім часом не ходять, бо є заборона, — каже Петро Пригара. — А до цього були не раз. Якось на початку прийшов ветеринар з інспектором, а я якраз стару машину ремонтував, мені передали, що хтось прийшов, а я сказав, хай почекають. Склав у машину карбюратор, помив руки, виходжу. Він починає кричати: я закриваю вашу сироварню! Я йому: давайте документи, закривайте. Але завтра я всіх бабок, які здають нам молоко, веду до вас. Прямо в Хуст. Він: ви що собі дозоляєте, ми на вас тут чекали! Я кажу: ви мене попередили, що приїдете? Я взагалі не зобов’язаний сидіти-чекати, коли хтось приїде. Він написав липовий протокол. Штраф. Я кажу: я не заплачу. Він: буде суд! Я кажу: добре, хай буде суд. Бувають такі ексцеси.

З’ясовується ще один важливий момент: принциповою умовою видачі кредиту від кооперативу Лонго Май було не давати жодних хабарів. І в Селиській сироварні цього правила досі твердо дотримуються. Зрештою чиновники після кількох спроб промацати ґрунт змирилися і зараз підприємство взагалі не чіпають. Тим паче, Петро Пригара зараз депутат районної ради. З погляду умов ведення бізнесу його більше непокоїть робота монополістів — облгазу та ­обленерго.

— Колись можна було прийти, написати заяву, і тоді швидко все робили. А тепер… По-перше, ціна за їхні послуги захмарна. Плюс вони кучу документів вимагають, щоб підключитися. Це абсурд! Коли я починав, то мав рішення сільської ради на будівництво, я надав те рішення, надав свідоцтво. Поклав опору, на опору поклали лічильник — будуйте. А тепер з’ясовується, що я маю укласти передавач через модем кількості спожитого газу. Я споживаю в місяць до двох тисяч кубів газу. Проект я маю замовити сам, інакше відключають. Дві тисячі п’ятсот гривень треба витратити на модем. І треба купити ще якусь апаратуру. Все разом — приблизно чотирнадцять тисяч п’ятсот гривень. І це все я маю купити за свої кошти. Я вже поставив колектор, який вимагали через те, що температура різна і різні об’єми газу споживаються в залежності від температури. Купив спеціальну флешку на заводі у Харкові, яка коштує сумашедші гроші. Бо флешка може бути лише така, хоча флешка до комп’ютера коштує копійки і на неї можна записати ту ж саму інформацію.

Попри це Петро Пригара налаштований оптимістично. За п’ятнадцять років роботи сироварні він знайшов багато друзів у всіх куточках України. Серед них — і бізнесмени, і держслужбовці. Вони підставляли плече, коли було дуже важко, допомагали порадами і ділом.

ПОЧАТОК

А почалося все далекого 1994-го. Петро Пригара — випускник математичного факультету, працював завгоспом у садочку і не бачив жодних перспектив. Дружина, яка працювала у школі, отримувала зарплатню нерегулярно. Коли садочок закрили через брак коштів і Петро залишився без роботи, з’явилося відчуття безвиході. Пробував, як усі навколо, їздити за кордон, чимось торгувати, але це було зовсім не те, чим хотів би займатися. І тут з’явилися представники Лонго Май.

— Ці люди ведуть специфічний спосіб життя, — каже Петро Пригара. — Живуть разом, в основному мають вищу освіту. Вони приїхали в Ужгородський університет, заключили договір: протягом десяти років брали студентів французької філології на стажування на два-три місяці до себе. Студенти могли там вивчити мову. Спілкуватися напряму з іноземцями, пожити в цій країні, почитати літературу, отримати доступ до книжок і так далі.

Один чоловік з Нижнього Селища затягнув європейців з кооперативу в своє рідне село. Попри економічний занепад, їм у цьому прекрасному місці дуже сподобалося. Тоді й виникла ідея щось тут зробити. Серед п’ятьох людей, які вхопилися за ідею, був і Петро Пригара. Для початку вони на три місяці поїхали у Францію — пожити в комуні Лонго Май. У кінці цього терміну кожен мав подати свою ідею якоїсь справи. Петро Пригара тоді дуже цікавився технікою і хотів заснувати автомайстерню. Хтось інший думав про ресторан, третій — про готель. Але зійшлися на… сироварні.

— Зробили невеличкий аналіз, — згадує Петро. — Є надлишки молока, колгоспи розпались, молокозаводи позакривалися. Люди почали вдома тримати худобу, молоко виливали свиням. То з’явилася така ідея побудувати сироварню. Але брати молоко тільки малих виробників, за один раз людина має приносити три літри. І ми поїхали у Швейцарію, щоб подивитися на сироварню. І там впало в очі, що сироварня — це символ швейцарського села. Стоїть у центрі: сироварня і церква.

СЕКРЕТИ УСПІХУ: ТЕРПІННЯ

Повернувшись у рідне село у грудні 1994-го, хлопці одразу взялися до справи. Сільська рада виділила їм землю — просто в центрі, якраз біля будинку культури. Були свої складності з санепідемстанцією та екологічною інспекцією, які заявляли, що буде сморід, але врешті вдалося вирішити і це. Справжньою проблемою було те, що ніхто не знав, як робити сир. Треба було вчитися. У 1995-му Петро Пригара з одним із компаньйонів поїхали в Швейцарські Альпи на