Читати книгу - "Зібрання творів у семи томах. Том 1. Вечори на хуторі біля Диканьки, Микола Васильович Гоголь"

— Еге! влізла свиня в хату та ще й ногами на стіл преться, — сказав голова, гнівно підводячись зі свого місця; але в цей час важкенький камінь, розбивши вікно вдрізки, полетів йому під ноги. Голова спинився. — Коли б я знав, — сказав він, підіймаючи каменя, — що це за шибеник шпурнув, я б навчив його, як кидатись! Які капості! — провадив він далі, розглядаючи камінь на руці лютим поглядом. — А бодай він подавився цим каменем…

— Стривай, стривай! Боже тебе борони, свате! — підхопив, сполотнівши, винокур. — Боже борони тебе, і на тім, і на цім світі, поблагословити когось такою лайкою!

— Ото найшовся заступник! Хай він пропаде!..

— І не думай, свате! Ти не знаєш, певне, що сталося з покійною тещею моєю?

— З тещею?

— Еге, з тещею. Увечері, трохи, може, раніш, ніж оце тепер, посідали вечеряти: небіжчиця теща, небіжчик тесть, та наймит, та наймичка, та дітей штук із п’ятеро. Теща одсипала трохи галушок з великого казана в миску, щоб не такі були гарячі. По роботі всі виголодались і не хотіли чекати, доки прохолонуть. Ото понастромлювали на довгі дерев’яні шпички[70] тії галушки та й почали їсти. Аж тут хтозна-звідкіля взявся якийсь чоловік, якого він роду, Бог його знає, проситься й собі до трапези. Як не нагодувати голодного чоловіка! Дали і йому шпичку. Тільки ж гість лигає галушки, наче корова сіно. Доки ті з’їли по одній і опустили шпички по другій узяти, дно було гладеньке, як панський поміст. Теща насипала ще; думає, гість наївся, то буде уминати менше. Куди там! Ще краще взявся трощити! і другу спорожнив. «А бодай ти подавився цими галушками!» — подумала голодна теща; а той раптом похлинувся та й упав. Кинулись до нього — а він уже й Богові душу оддав. Подавився.

— Так йому, ненажері клятому, й треба! — сказав голова.

— Так воно так, та не те вийшло: з того часу спокою не було тещі. Що тільки ніч зайде, мрець і тарганиться. Сяде верхи на комин, проклятий, і галушку держить у зубах. Удень тихо, і не чути про нього; а скоро почне примеркати, глянеш на хату, а він уже й осідлав, собачий син, комина…

— І галушка в зубах?

— І галушка в зубах.

— Чудасія, свате! Я пригадую, чув щось похоже ще за покійниці цариці…

Тут голова спинився. Під вікном почувся гамір і тупання: хтось танцював. Спершу тихо дзенькнули струни бандури, до них прилучився голос. Струни загриміли дужче; кілька голосів почали підтягати, і пісня зашуміла, як вихор:

— Ловка пісня, свате! — сказав винокур, нахиливши голову трохи набік і повернувшись до голови, що остовпів від такого зухвальства. — Ловка! Негаразд тільки, що голову згадують не зовсім пристойними словами… — І знову поклав руки на стіл з солодкою якоюсь втіхою в очах, готуючись слухати ще, бо під вікном розлягався регіт і крики: «Ще раз! ще раз!» Одначе гостре око помітило б одразу, що то не з подиву великого голова так довго залишається на одному місці. Так тільки старий, бувалий кіт дозволяє часом недосвідченій ще миші бігати коло свого хвоста; а тим часом швидко укладає план, як перетяти їй дорогу до нори. Ще єдине око голови пильно дивилося на вікно, а вже рука, давши знак десяцькому, держалась за дерев’яну закрутку в дверях, і раптом на вулиці зчинився крик… Винокур, мавши серед багатьох своїх достоїнств іще й цікавість, похапцем набив тютюном свою люльку і вибіг на вулицю; та штукарі вже розбіглись.

— Ні, ти не втечеш од мене! — кричав голова, тягнучи за руку когось у вивернутому вовною наверх чорному кожусі. Винокур, користуючись нагодою, підбіг, щоб заглянути в обличчя цьому порушникові спокою; але злякано відступив назад, побачивши довгу бороду й страшно розмальовану пику. — Ні, ти не втечеш од мене! — кричав голова, тягнучи свого бранця, що, нітрохи не опираючись, спокійно йшов за ним, наче до себе в хату, просто в сіни. — Карпе, відчиняй комору! — сказав голова десяцькому. — Ми його в темну комору! А там збудимо писаря, скличемо десяцьких, переловимо всіх оцих розбишак та сьогодні ж і резолюцію всім їм учинимо!

Десяцький забрязкав невеликим висячим замком у сінях і відчинив комору. Але тут саме бранець, користуючись тим, що в сінях було темно, раптом проявив надзвичайну силу і вирвався з його рук.

— Куди? — закричав голова, схопивши його ще міцніше за