Читати книгу - "Дівчина на одну ніч, Ірина Романовська"

Як тільки лунає дзвоник, я першою вилітаю з аудиторії та біжу до найближчого туалету. Перестрибую через сходинки. Очікуваного полегшення в коридорі, на жаль, не стається. Тут повітря виявляється мені ще більш їдким, ніж туалетна вода Вані. Дезодоранти, жуйки, антисептики, парфуми, одеколони, креми тиснуть на груди та не дають ані секунди перепочинку.

Маша ледве встигає за мною, кидає наші сумки коло вмивальників та заглядає у мою кабінку.

— Що з тобою? — цікавиться стурбовано.

Обхопивши руками живіт, я намагаюся дихати якомога повільніше, але нудота й надалі продовжує рости. Шлунок скручується в такий вузол, що мене аж трясе. На скронях і під носом проступають краплинки поту. Мене різко стає спекотно.

— Бабуся зранку змусила з'їсти котлету, а вона ще вчора мені здалася якоюсь не такою, — бурмочу я, намагаючись не нахилятися надто сильно над громадським унітазом. Тут стільки народу через нього проходить ... Бр-р-р.

— Тож це певно харчове отруєння, — стоячи під дверима, схвильовано торохтить Маша. — Це виходить, ми з тобою до кафе все одно не підемо? От трясця!

Так і стукнула б подругу за «підтримку», але в нинішньому стані робити різких рухів не ризикую. А то раптом...

Коли мене нарешті попускає і я виходжу з кабінки, в ніс знову б'є огидний запах, цього разу це дешевих засобів для миття сантехніки та підлоги. Хапаюся за стіну, щоб не впасти на коліна. Маша стоїть коло вмивальників та розмовляє з якимись дівчатами.

— Випадково сорбенту не маєте? — Запитує вона, махнувши на мене рукою. — В подруги отруєння. — Чи може якісь пігулки від шлунку є?

Одна з дівчат копирсається в сумці, але, крім звичайної но-шпи, нічого не знаходить. Друга хмикає, поправляючи волосся.

— Краще тест їй купи. На вагітність. У мене таке «отруєння» в дитячий садок того року пішла.

Повітря в приміщенні ніби відразу стає ще густішим. Я відчуваю, як холодний піт пробігає спиною. Ці слова дуже швидко проникають у свідомість.

— Це точно отруєння, — тихо заперечую я, підходячи до кранів з водою.

Маша стоїть з круглими очима та витріщається то на мене, то на мій живіт. Ми обмінюємося поглядами — її розгублений і мій, сповнений тривоги.

Це не може бути правдою. Не може?