Читати книгу - "Не чіпай, то на свята!, Слава Світова"

— Максим… е-е-е… П’ятешко, — вклинюється Одарка.

Медбрат дивиться на неї, мовляв: о, а це ще хто така? У Максима інший вираз обличчя: о, так он воно що! І коли медсестра знімає з його тіла електроприсоски, він відповідає на питання, яке поставили, власне, йому:

— Андрій. П’ятешко.

2

Галка хитро мружила очі, мовляв, має неабияке — неймовірно-захопливе! — діло. І стосується воно саме Одарки.

Одарка цих маневрів терпіти не могла. Знала ж, що нічого хорошого вони не віщують. Теоретично. Але що вже: тут не про практику мова, а про Галку — ну не може вона щось хороше запропонувати. Теж мені подружка.

Галка вичікувала вдалий момент, Одарка відраховувала п’ять секунд — саме стільки зазвичай потрібно, щоб Галка вирішила, що вдалий момент настав. І нарешті, насупившись, спитала:

— Ну?

Хух, подумала Галка, п’ять секунд, і справді достатньо п’яти секунд. І коли-то я вже вивчу?

— Уявляєш, — усміхнулася на всі тридцять два, з яких пломби були тільки у чотирьох, але натяк на карієс видніється іще на трьох. — До мене однокласник приїде на ці вихідні!

І справді, скептично мізкувала Одарка, що ти вчилася в школі й маєш однокласників — годі уявити. Чи, може, інтрига не в його наявності, а в його приїзді? Вдам, що маю бодай мінімальний інтерес.

— І? — не приховала своєї «щирої» зацікавленості й смачно позіхнула. Позіх був надто красномовним — відразу ж натякнув Галці, що так розмову вона не склеїть.

Гаразд, вирішила Галка, але ж, окрім «ПВА», ще є клей «Момент». То, може?..

— Він дуже гарний хлопець, — загорілася подружка. — І ви маєте конче познайомитися. У нього в Києві справи, але потім має вільну годинку-дві, то я йому запропонувала познайомитися з тобою.

На пропозицію це мало схоже, метикувала Одарка. Ти ж мені не пропонуєш познайомитися з однокласником, ти ж мене перед фактом ставиш, що вже все домовлено!

— Коли? — спробувала знову позіхнути Одарка, та її природний запал вичерпався, а акторські здібності мала ніякі — не мала тобто.

— Тридцятого листопада, — пожвавилася раптом Галка. — Через тиждень уже!

Ну, не через тиждень, а через вісім днів, я рахувати вмію, мізкувала Одарка. Але що ж це за день? Що мене очікує цього дня? Вона заґуґлила зі смартфона й здивовано з’ясувала, що це день Андрія! За новим стилем, бляха!

— Тільки в мене є умови, — не розгубилася (а ніби могла?) Одарка. — Я зустрінуся з ним, лише якщо його буде звати не Андрій.

Не Андрій, його буде звати не Андрій… — рефреном звучало десь між лівою й правою півкулями мозку. Гіпоталамус, точно! Галка прошарено моргнула.

— У тебе раніше були погані стосунки з Андрієм? — сковтнула гіркоту власної поразки Галка.

— У мене їх ніколи з Андрієм не було. А бодай якісь мали б бути.

На цій життєствердній ноті вони й порішали — тридцятого листопада (тільки не забудь!) Галчин однокласник вломиться в життя Одарки…

— Раз і назавжди, — хитро засміялася Галка.

Одарка вміла себе контролювати. Тому відповіла просто:

— Аха.

3

Вона не хвилювалася. Це була ідея Галки, отже, за всі невдачі віддуватися їй. Ні, Одарка не думала про себе — упевнена була, що саме перед нею, а не за неї доведеться відповідати подружці. Увімкнула скептицизм найвищого рівня й прийняла виклик.

— Справді? Ти вже тут? — здивовано казала в слухавку й водила очима вліво й вправо, а Галка тримала кулачки — вона така.

— Він уже тут, — витримавши класичних п’ять секунд, сказала Одарка — і ні слова більше. Напахтилася парфумами, які й берегла для таких рідкісних моментів, одягнула зимову куртку, вчора забрану із хімчистки, узяла сумочку, рукавички — та все як треба, не сумнівайтеся!

Він стояв під дашком їхнього під’їзду. Без квітів, але й не мав би бути з квітами. Хоча сніг, накришений старими зубами зимового неба на асфальті поодалік, наштовхував на думку, що вони не завадили б.

«Ага, — подумала Одарка, — ага».

— Однокласник Галюні, — засміялася дівчина.

Це не питання було — це ствердження. І вона простягнула руку. Він засміявся, ухопився за її долоню й закляк: хлопці не вітаються з дівчатами рукостисканнями! А чи вітаються? Поцілувати її руку маю, чи що?

П’ять секунд, думала Одарка, п’ять секунд. Ну невже тебе Галка не навчила?

— А рука то змерзла. Рукавички маєш? — усміхнувся й сховав її руку в свою жменю — велику, а головне — теплу після рукавиць.

Для тебе, дурисвітко, були ці п’ять секунд. Вона витягнула долоню із його лещат і дістала із сумочки старі потерті рукавички, куплені в секонді в далекому 2016 році. Але потерті були вже тоді. Аха.

— Одарка, — натреновано невимушено сказала Одарка.

— Андрій, — без тренувань невимушено відповів Андрій.

Якесь старе ім’я, хіба ним іще людей називають? Та чого я придираюся, гарне ім’я!

— В кіно, в театр, в кафе? — знову усміхнувся Андрій.

Одарка не психолог, але вловила його порив:

— Хочеш відбутися грошима?

— Еее… — розгубився Андрій. — Що маєш на увазі?

— Відкупитися.

Йому було невтямки, що вона торочить. Хоча міг би й здогадатися — так.

А й справді!

— Ні! — засміявся шокований своєю здогадкою хлопець. — Як таке можна було придумати?!

— Насправді легко, — поки що Одарка навіть не зашарілася. Хоча будьмо чесними: шарітися — не її звичка.

— Я хотів перевірити тебе, — Андрій спробував видертися з калабані, у яку ненароком сам і втрапив. Але тягуче болото щільно обвивало ліву п’ятку.

— О, і як? Успішна? Перевірка, щоб ти не думав.

Андрій і не думав.

***

Коли він сидів із Галкою в кафе на збориську однокласників — першому, мабуть, після закінчення школи, — йому було нудно, і він обперся на її плече, а та голосно закричала:

— Відстань, Смичок! — і зачудовано подивилася на нього. Андрій уже десять років не був Смичком.

— Скрипка, Андрюхо? — хіхікнув Юрко.

— Бери вище — віолончель!

Якби вони поняття мали, які музичні інструменти, окрім скрипки, є смичковими, то знали б, що з віолончеллю, напевно, рухатися треба вниз. Але Андрій не довчився в музичній школі до того, щоб йому купили інструмент — обійшлися одним смичком. Власне, тому й приклеїлося це прізвисько. Галці стало соромно, що розбурхала ці спогади. Хоча нічого лихого вона й не згадала. Тобто згадала, звісно, але тримала рот на замку. Та раз розжалобилася, то дала однокласнику погортати свій фейсбук. І він через десять хвилин, коли Паша блював у туалеті, а Іра плакалася про своє нещасливе кохання всього минулого місяця, легенько штурхнув Галку й майже пошепки сказав:

— Оця.