Читати книгу - "Не чіпай, то на свята!, Слава Світова"

— Познайом, — Андрій був небагатослівним. Знав же, що чим більше скаже, то більше знайдеться причин його висміяти. А це ніяк не вписується в його систему координат, у якій віднедавна існує лише вона.

— З нею?! — пхикнула Галка п’яно, а потім одразу ж притишила голос: — З нею?.. З Одаркою?..

Одарка! Він усміхнувся так, що вона зрозуміла: є ще хлопці, які не п’ють. Принаймні один. Ось же він сидить і усміхається! П’ять секунд вона мовчки заздрила подружці (власне, так і зародилося правило п’яти секунд), а тоді дала згоду. І майже відразу забула про неї. Але Андрій як єдиний поборник тверезості на їхньому недолугому вечорі майже боляче діставав Галку, доки та втомилася відмовлятися.

***

То чи пройшла Одарка перевірку? Аха, що за питання! Він не відкупитися від неї хотів, він хотів витратити всі назбирані за останні десять років гроші на неї, щоб вона не мала сумнівів — усе серйозно! Збирав він, звісно, не на неї їх, а на машину, але як така справа, то ходитиме пішки — навіть міські автобуси ігноруватиме!

— Мій розрахунок був простий, — як на духу видавав усе Андрій. — Якщо ми підемо в кіно, то півтори години будемо разом. От і познайомимося.

Одарка уявила місця для поцілунків у кінотеатрі. Ні, в їхньому таких немає. А загалом є — вона колись читала. Щось і десь — щось читала, що десь є. Напевно, й мама так із батьком зустрічалася. Ґудзики на спідниці почали розстібатися, і вона заскрипіла зубами. Чи то ґудзики так скрипіли? Тьху ти, спідниць на ґудзиках у неї ніколи не було — і що я ото вигадую?! Вона витягла праву долоню з рукавиці й витерла гарячий піт об свої класичні джинси.

***

Андрій, думала Одарка, це ж треба — його звати Андрій!

І доки він розповідав їй про важливу різницю в розмірах шлакоблоків, із яких він там щось будував, будує чи планує будувати, вона народжувала дітей від нього і давала їм імена. Він ніколи не спізнюється додому, ніколи не дає приводів ревнувати чи сумніватися в ньому, він час від часу купує квитки в кінотеатр — просто, щоб вони дві години побули самі, без дітей…

Стоп, а з ким же діти? Ця думка заскочила настільки зненацька, що вона була впевнена: Андрій — це не провидіння, не згусток благодаті. Це карма, від якої нікуди не дітися й не врятуватися.

4

— Ну? — перше, що сказав Андрій, щойно Галка витягнула дебелу сумку з їхнього катафалка — сільської маршрутки.

— Все домовлено, не парся, Смичок!

Андрій ухопив сумку, якої обіцяв і пальцем не торкатися, якщо відповідь буде негативною, і подався додому до Галки на крок попереду неї.

— Ей, ти що, образився? Не віриш, чи що? Але є одна проблема, непосильна для тебе.

— Яка? — Андрій ураз став монолітом, який фіг там зрушиш із місця.

— Я не жартую, — відривалася Галка за всі його, Андрієві, тисячі дзвінків посеред дня і посеред ночі, двісті вісім есемесок і одне повідомлення у вайбері.

— Яка? — жилка в нього на скроні пульсувала, і треба було бути хоча б трішки метикованим, щоб утямити, що краще на його питання відповісти.

І Галка була саме така.

— Вона взяла з мене слово, що мого однокласника звати не Андрій. Неясно що тринділа. Але я зрозуміла, що для неї це ім’я фетиш. От знає, що не встоїть і закохається в хлопця, якщо він виявиться Андрієм. Десь так.

— А ти що?

— Ображаєш! — театрально легковажно кинула слово Галка, Андрій же натомість кострубато й невміло хвицьнув її торбегу об каменку, що вона зрозуміла: порожніх баночок мамі не везе й сказане щойно краще уточнити.

— Нічого не сказала, — ображено набурмосилася Галка.

— Нічого?

— Нічого.

От і добре, думав Андрій. Тоталітарні, тьху ти, тотемні штуки не про мене. Обійдуся своїми силами. Хоча про сили час подумати був усього тиждень. Не в качалку ж бігти, аха.

5

Але що в ній є такого? Андрій дивився на фото в Галчиному фейсбуці, на якому п’ятеро дівчат у мантіях підкидають угору дипломи. В усіх високо злетіли, і вони їх, сміючись, намагаються спіймати. І лише в однієї диплом уже порівнявся з грудьми, але сфотографований кадр свідчить, що вона навіть спроби не зробить, щоб зловити його. Так, їй байдуже на диплом. Вона отримувала освіту задля чийогось «треба». І цієї миті теж, задля треба, стоїть і байдуже дивиться в об’єктив фотоапарата.

Ні, не впаде, не пролетить повз мене, подумав Андрій. Але що це було?

6

— Може, хоч кави? — схвильовано спитав Андрій, коли вони доходили до парку, в якому бовваніли кіоски з кавою.

Її брова норовила скочити зигзагом, але ні — вони вміють себе контролювати: й Одарка, і її брова.

Вона подумала, що нащо ж так бездумно витрачати сімейний бюджет, а за мить подумала, що для того, щоб його бюджет став їхнім спільним, треба, щоб він почав його тратити на неї.

І вона заплющила очі — аж до милих зморщок на носі, таких милих зморщок! — і упевнено-категорично сказала:

— Не вигадуй. Ні.

Але що не так? Може, треба було в качалку ходити? Чи ці кіоски надто убожеські для неї? І він вийняв руку з рукавиці й витер об штанину холодний піт.

— Я не сподобався тобі, — тужно прорік Андрій.

— Що?! Ні! Що ти маєш на увазі?

— Галка все переплутала, — його погляд зациклився у єдиній неіснуючій точці, зрушити з якої було марною справою. — Збрехала, точніше.

— Не вигадуй, — сміялася Одарка, хоча знала, яке подружка брехло й що очікувати від неї можна чого завгодно.

Сміється з мене? Сміється, так, ну звісно!

— Назвався б Максимом — мав би шанс хоча б кави з тобою випити.

Одарку немов кулаком під дихало вдарили.

— Максимом?!! — знаки оклику стали явними і загрозливими. — Договорюй.

— А що тут уже говорити? Галка сказала, що ти за одне ім’я Андрій готова заміж вийти. А ти кави навіть не стала пити!

Заплющила очі й розплющила. Боже, яка скотина! Отже, ти вигадав, що тебе звуть Андрій? Які низькосортні розрахунки! Всі Андрії, всі Андрії такі!

— І не збрехала ж, — сухо відповіла Одарка.

Тепер гарячий камінь різко спустився стравоходом Андрія — ай, пече ж! Але що вона мала на