Читати книгу - "Стрімголов. Історія одного життя"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Олівере, ти — бовдур, — сказала Керол. — Вічно ти заходиш надто далеко. Ти заробив собі білу лихоманку.
Керол сиділа зі мною, доглядала, підтримувала мене упродовж усіх чотирьох днів безпам’ятства, коли мене накривала загрозлива хвиля галюцинацій і марень — ця жінка була єдиною стійкою у цьому хаотичному, розбитому на друзки світі.
Наступного разу я у паніці зателефонував їй через три роки — одного вечора зненацька відчув легку нудоту й запаморочення, а також безпричинне збудження. Я не міг заснути, стривожено зауваживши, як у мене на очах окремі ділянки шкіри змінюють забарвлення. Тоді я жив у квартирі милої літньої жіночки, яка роками боролася зі склеродермією — дуже рідкісним захворюванням, під час якого шкіра поступово ущільнюється й усихає, спричиняючи деформації кінцівок і часом вимагаючи їхньої ампутації. Марія страждала від цієї недуги понад п’ятдесят років і якось із гордістю сказала мені, що її випадок є прикладом найдовшого життя, відомого медицині за такого діагнозу. Коли посеред ночі мені примарилося, що шкіра змінює структуру, твердне й стає подібною до воску, мене пронизав здогад: у мене також склеродермія, «швидкобіжний» її різновид! Насправді я про таке ніколи не чув — склеродермія зазвичай характеризується найбільш млявим перебігом порівняно з іншими захворюваннями. Проте рано чи пізно завжди трапляється перший випадок тієї чи тієї недуги, тож я вирішив, що також вражу медичне товариство першим у світі проявом гострої форми склеродермії.
Я зателефонував Керол, і вона з чорним портфелем у руках прийшла мене оглянути. Вона поглянула на мене — я лежав із високою температурою, а шкіра була вкрита пухирями — і сказала:
— Олівере, ти ідіот! У тебе вітрянка! Ти недавно оглядав когось із оперізувальним лишаєм?
Я ствердно кивнув. Два тижні тому в Бет-Авраамі я якраз оглядав старого з лишаєм.
— Experientia docet,[181] — сказала Керол. — І тепер тобі не лише з підручників відомо, що лишай і вітрянку викликає один і той самий вірус.
Розумна, шляхетна, талановита Керол, яка сама боролася з юнацьким діабетом і протистояла упередженням проти жінок і чорношкірих у її професії, згодом стала деканом у Маунт-Синаї й упродовж багатьох років відігравала ключову роль у забезпеченні права жінок-лікарів і небілих лікарів на шанобливе й рівноправне ставлення. Вона так і не забула той випадок із хірургами в Маунт-Зіоні.
Переїхавши до Нью-Йорка, я ще більше захопився наркотиками. Почасти до цього мене підштовхнуло розчарування у любовній історії з Карлом, а почасти те, що моя робота просувалася вельми кепсько, і відчуття, що я не мав би ставити на перше місце науково-дослідну роботу. У грудні 1965 року я часто телефонував на роботу й казав, що захворів, цілими днями не з’являючись у лабораторії. Я постійно вживав амфетамін і дуже мало їв. Унаслідок цього я схуд на цілих 36 кілограмів за три місяці і заледве терпів вигляд свого змарнілого обличчя у дзеркалі.
У переддень нового року посеред амфетамінового екстазу в мене раптово трапився проблиск, і я сказав собі: «Олівере, без допомоги ти до наступного нового року не дотягнеш. Хтось має втрутитися». Я відчував, що в основі моєї залежності та саморуйнації лежать дуже глибокі психологічні проблеми, і якщо за них не взятися, я постійно повертатимуся до наркотиків і рано чи пізно уколошкаю себе.
Близько року тому, під час мого перебування в Лос-Анджелесі, друг сім’ї Августа Боннард, яка сама була психоаналітиком, порадила мені сходити до такого-то фахівця на прийом. Я нехотя подався до рекомендованого нею доктора Сеймура Берда. На його запитання: «Що вас до мене привело, містере Сакс?» — я відрізав: «Запитайте доктора Боннард — це вона мене направила».
Я не лише опирався самій цій справі — більшу частину часу я був просто обкуреним. Перебуваючи під дією амфетаміну, можна почуватися легко й безтурботно, події немовби змінюють одна одну з блискавичною швидкістю, але все зникає безслідно.
На початку 1966 року ситуація була кардинально іншою. Тоді я сам вишукував по Нью-Йорку психоаналітика, розуміючи, що без допомоги я приречений. Спершу я з недовірою поставився до доктора Шенґолда через його молодий вік. Що за життєвий досвід, які знання, яку лікувальну силу можна почерпнути від людини, заледве старшої за мене самого? Невдовзі я зрозумів, що переді мною людина виняткової вдачі й широти розуму, людина, яка може пробити мою оборону, і яку не зіб’є з думки моє красномовство, людина, яка відчуває, що я міг би витримати й з користю пройти через глибокий аналіз і вир заплутаних почуттів, які є частиною перенесення.
Проте Шенґолд від самого початку наполіг, що це спрацює лише за умови, якщо я зав’яжу з наркотиками. За його словами, наркотична залежність зробила мене недосяжним для психоаналізу, і він не міг далі працювати зі мною, якщо я не припиню їх вживати. Вочевидь, Берд також про це думав, утім так і не озвучив, тоді як Шенґолд утовкмачував мені цю думку під час кожного прийому. Мене нажахала згадка про те, що я можу бути «поза зоною досяжності», однак ще моторошнішим здавалося втратити Шенґолда. Я ще перебував у напівпсихотичному стані через амфетамін, вживати який я не припинив. Згадуючи свого брата Майкла, який потерпав від шизофренії, я поцікавився у доктора Шенґолда, чи й у мене проявилася ця недуга.
— Ні, — відповів він.
— У такому разі це просто неврастенія? — запитав я.
— Ні, — знову сказав він.
Я не став далі розпитувати, ми відклали це питання, і так і не знайшли відповіді на нього вже упродовж останніх сорока дев’яти років.
* * *
Тяжким для мене видався 1966 рік — я відчайдушно намагався зав’язати з наркотиками, моє дослідження зайшло в «нікуди», і я усвідомлював, що воно ніколи не приведе «кудись», що я не маю необхідних задатків, щоб стати дослідником.
Я міг би і далі шукати розраду в наркотиках, якщо б не мав роботи, як варто сподіватися, творчої і такої, що приносить задоволення. Для мене життєво необхідно було знайти щось значуще — і таким для мене став прийом пацієнтів.
Коли у жовтні 1966 року я розпочав клінічну роботу, моє самопочуття одразу поліпшилося. Я вважав, що мої пацієнти прекрасні, й піклувався про них. Почав випробовувати свої сили в медицині та лікуванні, а в першу чергу — відчуття незалежності й відповідальності, якого я не мав під час практики в резидентурі. Мій потяг до наркотиків зменшився, і тепер я був набагато відкритішим до психоаналізу.
Ще раз якось
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Стрімголов. Історія одного життя», після закриття браузера.