Читати книгу - "Слідчий, Dragan Velikich"

Заздрив тим дітям із сумнівними матерями — вони виряджаються, залишають їх увечері вдома самих. Наше з сестрою дитинство минало під ковпаком постійної маминої турботи. Всім опікувалась і все коригувала. На все мала час. З величезною енергією накидалася на виконання щоденних обов’язків. З ранку до смерканку тривали наші генеральні репетиції. Ми з сестрою вправляємося в репліках, рухах і жестах уявних осіб, на яких ми маємо перетворитися, коли виростемо й рушимо надійними стежками спланованого життя. З будки суфлера долинає мамин голос.

А тоді, під час літніх канікул, у потягах, коли у переповнених купе всього за кілька хвилин зав’язуються знайомства — у чому мама була неперевершеним майстром — я слухав хто зна вкотре репертуар, з яким вона виступала на симпозіумах пасажирів «Югославських залізниць». Вигадувала неймовірні історії. Швидко зачаровувала співрозмовників у поїзді. Невдовзі було чути лише її голос. З сумом я усвідомлював величезну різницю між тим, чим було наше життя й тим, що мама виставляла на показ людям довкола.

Ми з сестрою були її трофеями. Наш успіх був сенсом маминого життя. Все, що їй не вдалося здійснити особисто, намагалася надолужити через дітей. Вихваляла нас без міри, передбачала наші успішні кар’єри. Супутники розглядали нас із подивуванням; я себе почував, мов на ринку рабів. Вітали маму з такими вихованими дітьми; мене охоплював жахливий сором. У потягу, як і на пляжі, ми були малим сімейним цирком, який дає вистави.

Справжні валки загальних місць виповнювали мій слух. І сьогодні, через пів століття, я запинаюся на глупствах, що душать кожну мою думку. Ніяк не звільнюся від спадку, набутого в тих подорожах, від тієї тривоги, яку в мені викликала присутність незнайомих пасажирів, їхні нудні розповіді. Вже тоді існували невидимі кордони, у повітрі відчувалося, коли потяг виїжджав із Сербії біля Товарника, чи коли після Зіданого Моста пірнав у хвойні ліси Словенії. Обриси фасадів барокових міст випромінювали набагато більше, ніж строгість, порядок і чистоту. Дисципліна й стриманість Півночі зникали у метушні Південної колії. Після Сталача дихав Схід.

Так багато іноземного було на вітчизняних коліях. Але пасажири середнього класу не помічали цього, їхня країна була монолітною — у це вони вірили, попри те, де була їхня домівка, — Птуй чи Бране, Зениця чи Вараждин, Спліт чи Куманово, Тітоград чи Кікінда.

Я все ще в тому потягу, застряг у лещатах реалізму; марно намагаюся зійти, поставити крапку, перейти на новий рядок, розпочати новий розділ.

Пощезали мешканці задушливих вагонів Югославських залізниць півстолітньої давності. Немає їх нині й у романах. Література більш схильна до негативних героїв, ніж до тих, які населяють монотонне повсякдення.

— Життя карає тих, хто хоче навести трохи ладу, я це знаю, — каже мама. — Нас спалювали століттями. Простолюд любить, щоб його заохочували, завжди має виправдання і з розумінням ставиться до слабкостей і безчинств, любить тих, в кому впізнає себе, тих, хто не обтяжується високими вимогами і моральними засадами. Таких легко наслідувати і любити. Сьогодні кожен соромиться добра.

Минулися Канафар, Дівача, Постойна, Любляна, Зідані Мост.

Минулися Загреб, Новска, Славонскі Брод, Вінковці.

Минулися Стара Пазова і Нова, Батайніца, Земун, Новий Белград.

Давно завершилася та остання подорож Югославською залізницею від Пули до Белграда. Між тим, напрямки залишилися. Це та сама географія. Лише адміністрація змінилася. А з нею — і прапори, гімни, однострої. І, звісно, кордони.

На вікні готелю «Скалета» складаю звіт про країну, режим якої я зневажав. Це робить особа, яка зі стиснутими губами промовчала під час складання військової присяги на полігоні казарми в Чупрії одного крижаного січневого дня 1978 року; особа, яка ніколи не відвідала Тітової могили; особа, яка не була членом Союзу комуністів, не мала тієї чарівної довідки про морально-політичну зрілість, без якої важко було знайти роботу; особа, яка впродовж п’яти років пошуку постійної роботи безуспішно подавалася на конкурси в десятки газетних редакцій, на радіо, телебачення, в бібліотеки і школи.

І тепер ця особа хотіла б врятувати від забуття певну добу, не гіршу, ніж сьогоднішня, коли більшість людей жила пристойно; протистояти брехні патріотів і профітерів, тих, хто на міцних м’язах хорватства й сербства у молодості татуювали дати вступу до ЮНА й бігли за тітовою естафетою, а згодом безсоромно переписали своє минуле; вгамувати занудні оповіді про добу, яка могла б настати, якби було менше кондиціоналів і кон’юнктивів, у чому винні ті другі.

Ні, панове, немає доби, у якій були лише ви, без тих і других, через яких все — саме так, як є, переважно погано. Бо завжди і всюди саме ви — ті другі, байдуже, чи ваші захисники носять шапку-вушанку і тхнуть алкоголем, чи в зелених куртках та шкіряних коротких штанях йодлають по пивницях на теренах колишньої Монархії. Ви ніколи не були особистостями, ви завжди є людьми натовпу, слабаки у впевнених обіймах менталітету. Тому й звеличуєте того, хто є одним із вас, впізнаєте один одного інстинктом тварини, розмовляєте однією мовою, ви — публіка один для одного. Відчуваєте, що так мало бракує, аби ви з ним помінялися місцями — і ви будете на перших шпальтах і телеекранах. Станете на чолі стада.

Того ранку на вікні готелю «Скалета» явився мені роман, за яким я вирушив у путь. Тут були всі, один коло одного: дядько Драгомир, Хітероти, Веско Крмпотич, граф Мілевський, Лізетта, годинникар Малеша, мама, сестра, тато… І я, той, хто продовжує розповідь, розпочату в маминому зошиті, що зник у Вінковцях. Де записане заплановане, але так і не втілене життя.

Зав’язка не завжди потрібна. І обов’язкова несподіванка наприкінці — теж. І якась кардинальна зміна. Досвід свідчить про інше: ніколи, ніхто і ніде ще не змінився. Завжди й всюди людина залишається однаковою. У цьому й полягає трагізм життя. Дурень не стане розумним, злодій не стане чесним. Доброта й мудрість — неминущі категорії. Злоба й підступність — також.

А мама каже: «Думка швидша від усього, і я не можу вийти з тієї швидкості. Тому не чекаю, аби сталося чудо, а йду далі, аналізую кожну мить. Живу у гармонії зі Всесвітом».

II

1

Йому було під шістдесят, коли він зрозумів, що старість таки існує. Яка близькість із собою! Нарешті віднайшов точку опори. Нема більше ні до, ні після; ні швидко, ні повільно; ні краще, ні гірше. Лише мить, в якій ти