Читати книгу - "Слідчий, Dragan Velikich"

Полюбив життя навспак.

Відкриттю передувала сварка з сестрою. Яким дивом вона прочитала уривок роману, опублікований в одному провінційному часописі, для нього назавжди залишилося загадкою. Її ніколи не цікавила література. У школі він переказував їй книги з програми. Пізніше, впродовж п’яти років у середній музичній школі, писав їй твори з літератури.

Якось пополудні, без попередження, вона з’явилася в його помешканні й ще з дверей розпочала монолог. Це ж як йому не соромно писати таку брехню? Виносити на загал інтимне життя батьків? Хіба він не має нічого святого? За яким правом він згадує і про неї? Ні, її не цікавить, що таке оця ich forma, ані що таке мистецька правда. У її світі існує лише єдина правда, та, яка насправді сталася. Яке зухвальство — сумніватися в офіційній версії! Все, що не можна виносити на люди, але виноситься, має статус брехні. Так, саме так вона думає! Як інакше захиститися від таких нав’язливих, як він? Кожен має право на таємниці, які нікому не розповідають. На що був би схожий цей світ, якби всі виставляли свої сповіді на торги?

Ти — гендляр! Але, якщо ти вирішив бути таким нещадним до себе, — продовжила вона, не переводячи дух, — чому ж ти промовчав про своє стажування у Союзі комуністів? Не був повнолітнім? І що? Це не полегшуюча обставина. Хіба твоя брудна білизна чистіша, ніж в інших?

— Так, у третьому класі гімназії мене прийняли до Союзу комуністів. Урочисте вручення партійних квитків було того ж дня, що й контрольна з математики. Це був мій єдиний мотив: уникнути контрольної, — виправдовувався він. — Я не ходив на жодні збори, і через три місяці мене викреслили зі списків.

— А чому ти не згадав про це в романі? А про мої сімнадцять п’ятірок не забув. Мені тоді було вісім років, вдвічі менше, ніж тобі, коли ти став членом Союзу комуністів.

Він мовчить. Вона продовжує.

— Мама не винна, що ти кепсько плаваєш. І як ти нас змалював, як маскотів.

— Але Нено, це ж були ми…

— Не згадуй моє ім’я! Ніде! Ти зрозумів?!

Раптом на її обличчі — погляд матері. Ніздрі роздулися від люті, вуста зімкнені, голова нахилилася, немов цілиться в якусь точку в просторі. Ще тільки хай би долонями прибирала невидимі дрібки зі стола.

Як вона не розуміє, що правда — це щось набагато більше, ніж гарні слова? Прикликати дух доби. Зустрітися зі слабостями, помилками, ілюзіями. Побачити своє минуле не очима підкупленого судді. На порозі старості віднайти те, що замовчувалося й витіснялося, все те, що було найглибшим соромом все життя. Чи може бути щось ціннішим?

Вона мовчить. Він продовжує.

Немов це було вчора, бачить її на чорно-білому екрані телевізора. Все їхнє товариство з Губчевої вулиці зібралося того недільного ранку в Лізетти, щоб подивитися трансляцію фестивалю «Діти співають — Загреб 1964». Її пісенька — про сонечко. Вбрана в платтячко з крильцями з тюлі. Це було мамине творіння. Не лише вбрання, а й весь виступ.

— Її задум полягав у тому, щоб ти весь час торкалася кінчиками пальців краєчку сукенки, час від часу зводила погляд кудись угору й часто усміхалася. Пригадую, як вона тебе вдома прослуховувала. Ти співала, а вона визначала рухи для кожної строфи.

— На генеральній репетиції в загребській студії я була найкращою. Я легко дійшла до фіналу, але не завоювала ні першого, як усі думали, ні третього місця.

— Мама була у відчаї.

— Ти знаєш? Ти там був?

— Пригадую, які ви похнюплені повернулися із Загреба.

— Але ми не були в розпачі, — каже сестра. — Найцікавішим мені видався ліфт у готелі. Я постійно каталася вгору-вниз. І, будь ласка, не тлумач мені зараз символіку. Нічого дивного. Я вперше в житті побачила ліфт.

— Вона мала тобі дозволити бути природною, а не нав’язувати свій сценарій. Вона задушила твою спонтанність.

— Може тоді, у тому бісовому фіналі, ну, то й що? Але я не піддалася. Я завжди робила те, що я хочу. Не так, як ти, — те, що хотіла мама. Чи знаєш, що ти — викапана вона? Копія. Коли за щось візьмешся, відступиш. Ех, це ж треба таке пригадати, мій фінал пів століття тому. І, кажеш, мама була у відчаї?

— Так. Хіба ти забула оті наші поїздки потягом, коли вона нас вихваляла понад міру? Завжди підкреслювала, що ти на фестивалі в Загребі взяла перше місце.

— Ну, гаразд, чим відрізняється її брехня про мою перемогу на фестивалі від твого замовчування тримісячного перебування в Союзі комуністів.

Подивилася на годинник. Мусила відразу йти. Запізниться на батьківські збори.

— Мама просто регулювала повсякдення згідно зі своїми мірилами справедливості. Хотіла зробити світ кращим. Вона не була ні лицеміркою, ні невдахою, — сказала сестра на прощання. — І більше не смій мене згадувати!

2

Він приїхав до Пули одного вітряного березневого ранку нічним автобусом з Белграда. Пішки попрямував до готелю «Скалета». Коліщата валізи видавали неприємний звук, заки він долав коротку відстань від автовокзалу до готелю, в якому чотири місяці тому провів цілий тиждень. Здавалося йому, що минув вже рік від Книжкового ярмарку й тих поневірянь містом свого дитинства. Раннього дополудня пішов до головної пошти й у віконечку рекомендованих поштових відправлень отримав листа, надісланого місяць тому.

Практику написання листів самому собі розпочав ще в гімназії. Звичка, скопійована в суверена. Щойно Югославія потрапляла в якусь кризу, Тіто звертався до трудового народу. Одного разу він це зробив у формі відкритого листа, опублікованого в усіх газетах, де сповістив про важкий період, який можна успішно подолати лише новими реформами. Згадував великі зречення заради того, щоб завтра всім було краще. Але реформи впроваджувалися так, що нічого суттєво не змінювалося. Це вистава, яку грали майже пів століття.

І його власна — теж не коротша. Вона все ще триває.

Раз на рік, перед літніми канікулами, він укладав список недоліків і помилок, робив корекції, починаючи від бажаних корисних звичок — робити ранкову гімнастику й кинути палити — і до нових стратегій щодо дівчат. Наприкінці приходила черга питань про майбутнє. Яке життя через п’ять чи десять років він вестиме? У якому місті житиме? З якою жінкою? Чи буде здоровим?

Листа клав під обкладинку навгад обраної книги. Сенс ритуалу був у тому, аби колись, у майбутньому, підсумувати пройдений шлях. Траплялося, що через десятиліття відкривав власний голос з минулого. Скільки непотрібних турбот, заблуд, страхів. Все переважно вирішувалося само собою. Констатував, що