Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

— Що тобі цього разу? — роздратовано виплюнула я, не намагаючись приховати ані злості, ані втоми.

Він не відповів. Просто дивився. Його погляд ковзнув по моїх поглядах очах, потім вниз — на губи. І я зрозуміла його намір за секунду до того, як він втілив його в життя.

Лев нахилився і поцілував мене.

Грубо. Вимогливо. Жадібно.

Я інстинктивно стиснула кулаки, б'ючи його в груди, намагаючись вирватися, але він був надто сильним, надто впертим. Його рука ковзнула мені за спину, притискаючи ще ближче, поки мій розум не вибухнув від люті.

Я різко відвела голову, розірвавши контакт.

— Ти...! — я замахнулася, і цей раз моя долоня зустрілася з його обличчям. Глухий ляпас рознісся коридором.

Лев зупинився, важко дихаючи. На його губах залишився металевий присмак моєї помади, але я бачила, що він не відступить. Він лише вишкірився.

— І що далі, Єво? — голос був зухвалим, але я бачила в його очах щось небезпечніше — гру, в якій я не хотіла брати участь.

Я вже підняла руку, щоб штовхнути його, коли раптом...

Лев різко хитнувся назад.

Його збили.

Різкий удар.

Його тіло відлетіло вбік, наштовхнувшись на лавку, а потім він глухо впав на мармурову підлогу.

— Що за...?! — він підвівся на лікті, ошелешено дивлячись вгору.

Перед ним стояв чоловік.

Темна кепка, чорна маска, що закривала половину обличчя, міцна статура. Його кулак був стиснутий, а з-під маски було видно гострий погляд. Макс.

Я мало не задихнулася від шоку.

— Що ти зробив? — глухо запитав Макс, ледве стримуючи себе.

— Нічого такого, вона моя дівчина я маю право, — відповів Лев з кривою посмішкою. Його тон був настільки зухвалим, що у мене все всередині закипіло.

— Повтори це ще раз, — сказав він тихо, але голос лунав, ніби грім.

— Ти гониш? Відчипись, ти... — Лев не встиг договорити.

Макс кинувся на нього, не стримавшись більше ні на секунду. Його кулаки зіткнулися з обличчям Лева, і вони обидва впали на підлогу. Лев відповів ударом у бік.

— Знайома картина, так, Рудику? — голос змінився, став єхідним, сповненим його виклику.

Нападник завмер.

Його маска впевненості на секунду похитнулася.

— Чорт забирай, закрий рота, придурок! — реакція була різкою, майже його панічною.

Я вже не витримала.

— Це Верховний суд! Припиніть! — мій голос пролунав, як удар грому.

Люди почали обертатися, придивлятися, вдалині почулися кроки охорони.

Чоловік у кепці зробив півкроку назад, ніби обдумуючи, що робити далі.

Лев лише зухвало облизав розбиту губу і розслаблено відкинувся назад, ніби це була просто гра.

Я зробила крок уперед, майже ковзнула, ледве вловлюючи рівновагу. Моє серце гупало так голосно, що, здавалося, забивало всі інші звуки довкола. Суд, коридор, люди — усе відходило на другий план. Був лише він.

Я кинулася до чоловіка в кепці, вп'ялася пальцями у його передпліччя, змушуючи дивитися на мене.

— Що таке? Скажи мені!

Він мовчав. Його тіло було напружене, погляд холодний.

Я вдарила його, цього разу кулаком у груди, з відчаєм, з люттю.

— Не мовчи! Що це таке!?

Мій голос задзвенів у коридорі, але він не ворухнувся.

А потім…

Він повно підніс руку до обличчя і зняв маску.

Я затримала подих.

Його обличчя.

Але ж це…

Він зняв кепку, і темне, волосся впало йому на лоба.

Я відчула, як у мене підкосилися ноги.

Лука.

Мій Лука.

Мій Рудик.

Я задихнулася, світ перед очима хитнувся, і я похитнулася назад, не в силах повірити в те, що бачу. Очі його, його вилиці, рисі обличчя, яке я знала до найменших деталей. Але він був іншим. Чужий?

Лука митьєво простягнув руку, схопив мене за лікоть, не даючи впасти.

— Ти… — мій голос зірвався, серце било в грудях, наче намагалося вирватися назовні.

Він дивився на мене мовчки своїми блакитними очима.

Я підняла руку, хотіла торкнутися його щоки, витерти кров, що залишилася після удару. Але Лука спинив мою руку. Його пальці стисли моє зап'ястя, і ця мить була схожа на вибух спогадів.

— Єва… — його голос. Той самий голос.

Я не витримала.

Різко розвернулася, зробила крок уперед і, не вагаючись, вдарила Лева.

— Це удар від підлеглої Анісімової.

Ще один ляпас — сильніший, лютіший.

— А це — просто від Єви.

Лев мовчав. Навіть не намагався відхилитися. Він просто дивився на мене.

Я розвернулася до Луки.

— Що з твоїм волоссям? — мій голос тремтів. Я ненавиділа цей тремор, цю слабкість. — Де кудрі? Де колір? Який ти Рудик без рудого волосся?! - Я не знайшла інших слів. Знаю, тупе питання.

Його погляд похолоднів.

Він не відповів.

Просто зробив крок назад.

Повернувся.

Пішов.

Я застигла на місці.

А потім кинулася за ним.

Скопила його зі спини, обійняла важко, сильно, всім тілом.

Лука не поворухнувся.

Він просто стискав у руці кепку.

— Єво, в мене інше життя.

Його голос був відстороненим.

Я відчувала його тепло. Його тіло, яке колись було для мене домом. Його спокійне дихання, яке раніше я слухала, засинаючи. Його запах, цей знайомий кокосовий аромат, від якого у мене завжди паморочилося в голові. Я обіймала його, впиваючись пальцями в його груди, ніби це могло його зупинити, змусити практикувати.

Але він не повертався.

Стояв нерухомо.

Я відчувала, як він напружився, як кожен його м'яз був готовий відірвати мене від себе.

— Єво…

Його голос був тихим. Важким.

Я вдихнула, вдихнула його запах, впустила його в легені, в кров.

— Я…

Я боялася сказати щось зайве. Сказати, що скучила. Що я не знаю, як жити в світі, де його більше немає.

Але слова, які він сказав наступними, розрізали мене середини.