Читати книгу - "Занулення, Вільям Форд Гібсон"

Він узяв ціпок, двері м'яко клацнули й відчинилися.

Боббі вибрався слідом, і його ніс безпомильно впізнав дух Агломератів — запашну суміш важких підземних вихлопів, давньої сажі й канцерогенного свіжого пластику, обрамлену вуглецевим слідом заборонених органічних палив. Високо над головою, у відбитому сяйві дугових ламп, один із незавершених Фулерових куполів затуляв дві третини лососево-рожевого вечірнього неба, і його нерівні краї нагадували пошматовані сірі стільники. У різних районах Агломератів це плетиво куполів часом сприяло появі власного мікроклімату: в кількох районах із сірих від сажі геодезиків постійно мрячило конденсатом, а там, де купол був високим, мерехтіли статичні розряди — особливий міський різновид блискавок. У лице Боббі, який ішов за Бовуаром по вулиці, дмухав теплий, але шерхлий і різкий вітер — мабуть, побічний ефект перепадів тиску в довгій місцевій підземці.

— Не забудь, що я тобі казав, — озирнувся Лукас, примруживши очі. — Цей чоловік значно глибший, ніж здається. Навіть якби він не був глибшим, його все одно варто поважати. Якщо справді хочеш бути ковбоєм, зараз зустрінеш одного з корифеїв.

— Ага, добре. — Боббі сіпнувся, ухиляючись від сіруватої газетної смуги, яка саме норовила закрутитись довкола ноги. — Так це в нього ви з Бовуаром купили...

— Ха! Ні! Що я тобі казав? Не кажи на вулиці того, що не готовий побачити в газеті...

Боббі скривився й кивнув. От срань. Знову лажа. Іде з крутим оператором, розпитує про всякі кльові штуки, а поводиться, наче вілсон. Оператор. Ось як треба називати Лукаса з Бовуаром, а це їхнє вуду — просто гра, в яку вони втягують інших людей. У машині Лукас завів якусь довгу мутну тему про Леґбу, лоа комунікацій, як він казав, «володаря доріг і каналів», і про те, що чувак, із яким має стрітися Боббі, типу як улюбленець того Леґби. Коли Боббі спитав, чи цей чувак — іще один унґан, Лукас похитав головою й відповів, що той, до кого вони їдуть, простував поруч із Леґбою все життя, так близько, що навіть не підозрював про присутність лоа, злився з ним, і Леґба став його тінню. І от саме цей чувак, казав Лукас, продав їм програму, яку Дві-На-День позичив Боббі...

Лукас завернув за ріг і зупинився. Боббі принишк поруч. Вони стояли перед почорнілим піщаниковим особняком, вікна в якому кількадесят років тому позабивали листами рифленої сталі. Частину першого поверху колись займала крамниця з нині закіптюженими вітринами. До дверей між глухими вікнами було прибито лист тієї самої сталі, що й на вікнах горішніх поверхів. Боббі здалося, він роздивився в лівому вікні якусь вивіску, стару неонову табличку, що криво висіла у мороці. Лукас мовчки стояв обличчям до дверей. Обличчя безвиразне, кінчик ціпка обережно впирається в тротуар, великі долоні складені на металевому набалдашнику.

— Перше, що тобі слід запам'ятати, — сказав він тоном, яким цитують прислів'я, — завжди треба трохи почекати...

Боббі почув, як за дверима щось шарудить, а потім бряжчить ланцюгами.

— Дивовижно, — зауважив Лукас, — схоже, тут готувалися до прийому гостей.

Двері на добре змащених завісах відхилились сантиметрів на десять і ніби у щось вперлися. Зі щілини на них уважно подивилося око, мовби зависле в пилюці й мороці. Боббі спершу здалося, що там причаївся якийсь великий звір: райдужка дивного буро-жовтавого кольору, білки в павутині червоних вен, відвисла нижня повіка аж багряна.

— Вудуїст, — сказав той, кому належало око, — вудуїст із якимось гівнюком. Господи...

Щось моторошно забулькотіло, наче з потайних глибин підіймалося віковічне мокротиння, й чоловік сплюнув.

— Ну заходь, Лукасе. — Знову скрипнуло, і двері прочинились у темряву. — Я зайнята людина... — Останні слова пролунали зовсім зблизька, ніби володар ока задкував від смужки світла, що проникало з відчинених дверей.

Лукас ступив усередину, Боббі за ним. Десь за спиною повільно зачинилися двері. Від раптового мороку волосся на руках стало дибки. Густа темрява ніби була жива й усе відчувала.

Спалахнув сірник, засичала й заплювалась якась лампа, де в сітці саме зайнявся газ. Боббі німо витріщався на лице за нею. Краще б поверхня, куди було встромлене криваво-жовте око зі своїм сусідом, виявилася маскою.

— Наважуся припустити, що ти нас не чекав, Фіне? — спитав Лукас.

— Та яке там, — мовило лице, оголивши великі пласкі жовті зуби. — Я саме виходив пошукати якоїсь їжі. — Боббі здалося, що ця істота може їсти трухлявий килим чи ретельно під'їдати буру кашу з розбухлих вологих книжок, які підіймались до плечей обабіч тунелю, де стояли всі троє. — Що це за серун, Лукасе?

— Знаєш, Фіне, в нас із Бовуаром тут певні труднощі через те, що ми в тебе чесно придбали. — Лукас простягнув свій ціпок і обережно тицьнув ним у небезпечно навислу купу посклеюваних брошур.

— Та що ти кажеш! — Фін склав сірі губи курячою гузкою, вдаючи стурбованість. — Працюєш із першими версіями — то будь, нахрін, обережним, Лукасе. Ламаєш — платиш.

Лукас опустив ціпок. Металевий вершечок блиснув у світлі ліхтаря.

— Отже, — продовжив Фін, — у вас проблеми. Цікаво, Лукасе, дуже, бляха, цікаво. — На його посірілих щоках виднілися глибокі скісні тріщини зморшок. — У мене тут у самого якраз проблеми. Аж три. Вранці ще не було, а зараз уже є — так воно, мабуть, усе часом виходить. — Він поставив лампу, що досі сичала, на стару сталеву картотеку й вивудив із кишені того, що колись могло бути твідовим піджаком, скривлену сигарету без фільтру. — Мої три проблеми нагорі. Може, захочеш глянути...

Він тернув сірником по основі лампи й підкурив. У повітрі зразу засмерділо чорним кубинським тютюном.

— Знаєш, — сказав Фін, переступаючи перше тіло, — я тут не перший день живу. Всі мене знають. Знають, де мене знайти. Купуєш у Фіна — купуєш перевірене. І я завжди даю гарантію на товар...

Боббі витріщався на обличчя одного з мертвих, розглядав бляклі очі. Щось не те з формою тулуба, з позою, в якій він лежав у своїй чорній одежі. Японське безвиразне обличчя, мертві очі.

— І за весь цей час, — продовжив Фін, — знаєш, скільком забракло клепки настільки, щоб вони спробували мене тут дістати? Жодному. До сьогоднішнього ранку — жодному, а сьогодні, чорт забирай, цілим трьом. Ну... — сердито зиркнув