Читати книгу - "Занулення, Вільям Форд Гібсон"

— Якось він косо лежить, — озвався Боббі, досі витріщаючись на перший труп.

— Бо в нього всередині собаче їдло, — злісно покосився Фін. — Усе перемелене.

— Фін збирає екзотичну зброю, — пояснив Лукас, колупнувши зап'ясток другого тіла кінчиком ціпка. — Ти на імпланти їх перевіряв, Фіне?

— Ага. Додали мені геморою. Всіх мусив униз носити. Нічого неочікуваного. Просто група найманців. — Він гучно зацмокав язиком. — Нащо комусь посилати до мене групу найманців?

— Може, ти комусь продав дуже дорогий, але неякісний продукт? — припустив Лукас.

— Сподіваюся, ти не хочеш сказати, що їх послав ти сам, — незворушно відказав Фін. — Якщо, звісно, тобі не кортить, аби я повторив цей фокус із собачим фаршем.

— Хіба я казав, що ти нам продав щось неробоче?

— Ти сказав «певні труднощі». А що ви ще, хлопці, в мене нещодавно брали?

— Перепрошую, Фіне, та це не наші. Ти й сам знаєш.

— Та наче знаю. То що ж тебе, нахрін, сюди привело, Лукасе? Ти ж у курсі, що на ту куплену штуку не поширюються звичні гарантії...

— Знаєш, — сказав він, дослухавши історію про невдалий кібер-просторовий набіг Боббі, — там справді коїться якесь мутне гівно. Колись такого не було. — Похитав головою й глянув на Лукаса. — Ви ж у курсі, правда?

Вони розсілися довкола квадратного білого столу в білій кімнаті на першому поверсі, за заваленою мотлохом вітриною. На підлозі була подряпана лікарняна плитка, шорстка, щоби не ковзати, на стінах — шматки брудно-білого пластику, за якими ховалася густа мережа протипрослуховувального обладнання. Порівняно з вітриною біла кімната здавалася хірургічно стерильною. Довкола столу, мов абстрактні скульптури, були розставлені металеві триноги із сенсорами й сканувальною апаратурою.

— У курсі чого? — спитав Боббі. З кожним новим переказуванням своєї історії він усе менше почувався вілсоном. Важливим. Тепер він почувався важливим.

— Та не ти, засранцю, — втомлено сказав Фін. — Він. Великий жрець вуду. Він знає. Знає, що все змінилося. Досить недавно. Я в цьому ділі одвіку. Дуже здавна. До війни, до появи матриці — чи принаймні до того, як люди про неї дізналися. — Тепер він дивився на Боббі. — У мене навіть черевики старіші від тебе є, то чого ж я, бляха, від тебе чекаю? Ковбої існують, відколи існують комп'ютери. Вони й сконструювали перші комп'ютери, щоб ламати німецьку кригу. Так? Зламники коду. Можна сказати, що крига теж була до комп'ютерів, залежить, як на це дивитися.

Він підкурив п'ятнадцяту сигарету за вечір, і в білій кімнаті заклубочився дим.

— А от Лукас — той знає, так. Останні сім-вісім років серед консольних ковбоїв коїться багато цікавого. Нові жокеї торгують різними штуками, правда ж, Лукасе? Я-то вже точно в курсі, що їм треба: й апаратура, й програми, і швидкість, більша, ніжу змій на кризі, але в кожного, в кожного, хто в цьому шарить, є спільники, хіба не так, Лукасе?

Лукасове лице спохмурніло й посерйознішало. Він дістав із кишені знайому золоту зубочистку й узявся працювати над кутнім зубом.

— Престоли й володіння, — загадково прорік Фін. — Атож, там багато чого є. Привиди, голоси. А чом би й ні? В океанах є русалки та інше гівно, а в нас тут кремнієве море, правда ж?

— Аякже. Кіберпростір — просто узгоджена галюцинація, але кожен, хто туди вмикається, блін, знає, що це цілий всесвіт. І щороку в ньому поволі більшає народу, здається...

— Наш світ, — відповів Лукас, — завжди так працював.

— Ага, — сказав Фін. — І тому ви, хлопці, можете туди вийти, розповісти, що ці штуки, з якими ви тепер домовляєтеся, ваші старі давні боги...

— Божественні вершники...

— Авжеж. Може, ви в це й вірите. Але я досить старий, щоби пам'ятати часи, коли все було інакше. Якби ти десять років тому зайшов у «Джентльмена-невдаху» і спробував розказати комусь із зоряних жокеїв, що говорив із привидами в матриці, вони сказали б, що ти навіжений.

— Вілсон, — Боббі втрутився, почувшись забутим і вже не таким важливим, як раніше.

— Хто?

Фін перевів на нього погляд.

— Вілсон. Той, хто облажався. Це хотдожницьке слово, мабуть...

Ну от, знову. Срака.

Фін дуже дивно на нього глянув.

— Боже. Оце так ви зараз кажете? Господи, а я ж його знав...

— Кого?

— Бодайна Вілсона. Першого на моїй пам'яті хлопця, чиє прізвище стало загальною назвою.

— Він був тупий? — спитав Боббі, негайно про це пошкодувавши.

— Тупий? Господи, ні, він був розумний як чорт. — Фін загасив сигарету в пощербленій керамічній попільничці «Кампарі». — От тільки не щастило йому по-чорному. Раз працював із Діксі Рівним. — Налиті кров'ю жовті очі взялися мрійливою поволокою.

— Фіне, — спитав Лукас, — а де ти взяв той криголам, що нам продав?

Фін мовчки пильно глянув йому в очі.

— Я сорок років у бізнесі, Лукасе. Знаєш, скільки разів я чув це запитання? Знаєш, польки разів я був би мертвий, якби на нього відповідав?

— Я тебе зрозумів, — кивнув Лукас. — От що я тобі скажу. — Він наставив зубочистку на Фіна, ніби іграшковий кинджал. — Ти готовий сидіти з нами й лити гівно у вуха тільки тому, що гадаєш, ніби ті три жмури, що лежать нагорі, якось пов'язані з криголамом, котрий ти нам продав. А коли Боббі згадав, що кондо його матері підірвали, ти насторожився й почав мотати на вус, ага?

— Може й так, — вишкірився Фін.

— Ти в чиємусь чорному списку, Фіне. Ті три мертві ніндзя нагорі обійдуться комусь у кругленьку суму. Якщо вони не повернуться, цей хтось діятиме ще оперативніше.

Жовті очі з червоною облямівкою моргнули:

— Вони були повністю споряджені, готові до нападу, але в одного знайшлося ще дещо. Знаряддя для випитування. — Поплямовані нікотином пальці Фіна, на колір майже як тарганячі крила, почали повільно м'яти коротку нижню губу. — Я взяв його у Віґана Ладґейта. У Віґа.

— Уперше чую, — сказав Лукас.

— Навіжений малий хрін, — відповів Фін. — Колись був ковбоєм.

— А історія там була така... — почав Фін, і Боббі зразу нашорошив вуха, бо той розказував іще цікавіші штуки, ніж