Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

— Хто перший? — запитала Аня.

— Я кручу! — заявив Антон і вже запустив пляшку.

Вона закрутилася на підлозі, блиснула етикеткою й повільно вказала на... Катю.

— Правда чи дія? — унісоном спитали кілька голосів.

Катя хмикнула й потяглася.

— Правда.

— Добре, — усміхнулася Діана. — Чи подобався тобі хтось з присутніх у цьому колі?

Катя розгублено озирнулась, але швидко відновила бойовий настрій.

— Колись подобався… — загадково посміхнулась. — Але тепер — ні.

— Хммм, цікаво! — хором прокоментували кілька голосів, а Яна театрально вигукнула: — Справжня інтрига! Нам потрібен детектор брехні!

Сміх, свист, аплодисменти. Катя знизала плечима й кинула пляшку далі.

Цього разу вона зупинилась на Макарі.

— Ну що, герой зламаних машин, правда чи дія? — запитав Антон.

— Дія, — коротко відповів Макар, не змигнувши.

— Клас! — очі Антона засяяли. — Зроби комплімент Алексу. Щиро!

У кімнаті стало тихо.

— Що ж, — промовив Макар, глянувши на Алекса з тією ж фірмовою неприязною посмішкою, — у тебе... класні шкарпетки.

— Вони взагалі-то Златині, — вставив Алекс, подивившись на свої ноги.

— Тим краще, значить у тебе відчуття стилю: ти обираєш правильні речі у правильних людей, — додав Макар.

Усі розсміялись. Навіть Алекс.

Пляшка закрутилась знову.

Наступною випала Злата.

— Оооо, — хором загуділи всі.

— Правда, — одразу попередила вона, дивлячись злегка тривожно.

— Добре… — повільно почала Діана. — Якщо б Алекс поцілував тебе зараз… ти б була проти?

Повисла пауза. Усі погляди перемістилися на Злату.

Вона закусила губу, глянувши спершу на чашку з чаєм, потім — на Алекса.

— Я би... здивувалась, — сказала вона нарешті. — Але, мабуть… проти. Ми ж друзі.

— О-о-о-о-о! — вибухнули всі розчаровано, як справжні школярі на першому дзвонику.

Алекс нічого не сказав — лише перевів погляд на пляшку.

Злата крутанула її наступною — і та зупинилась на Софії.

— Дія, — одразу заявила вона, піднявши підборіддя, ніби готувалась до чогось грандіозного.

— Добре, — хитро сказала Злата. — Станцюй щось на кшталт танцю живота. Прямо тут. Без музики.

— Легко, — відповіла Софія, встала, розстібнула верхній ґудзик сорочки (всі затамували подих), і почала вигадливо звиватись, підстрибувати, крутись на носочках і видавати ритмічні «бум-бум» ротом.

— Схоже, це був танець якогось печерного племені, яке ще не винайшло музику, — зауважив Антон.

— Це був… танець лісової німфи, яка заблукала у місті, — урочисто виголосила Софія, схилившись у поклоні.

— І зламала собі координацію, — додала Діана, сміючись до сліз.

І так гра продовжувалась — з новими питаннями, новими викликами, сміхом, червоними щоками й подивованими поглядами. Компанія, хоч і строката, але все більше перетворювалась на справжню… вибухову суміш характерів.

Злата сиділа поруч з Алексом, крадькома ловлячи його погляд. Він був задумливим. І у Злати було відчуття, що зараз його веселещі носять досить удаваний характер.

— Може, хтось хоче чаю? — ніби рятуючи ситуацію, запропонувала Злата і рішуче втекла на кухню.

Алекс мовчки підвівся і пішов слідом. У коридорі він на хвильку зупинився біля неї:

— Тобі не обов’язково було тікати.

— Я знаю, — зітхнула вона.

— Мені треба з тобою поговорити.

— Це я теж знаю, — зітхнула вона. — Але... Алекс не ускладнюй. Ти хочеш почути, Що подобаєшся мені? Так. І це мене лякає. Я не можу. Зрозумій.

Між ними промайнув якийсь мовчазний, ледь вловимий момент тиші — короткий, але промовистий. І він розчинився так само швидко, як і з’явився.

Із зали тим часом долинув веселий (чи не дуже) голос Макара:

— Ну що, я здаюся.

Злата відвернулася.

«Це буде дуже довгий вечір», — подумала вона, наливаючи в чашки чай.