Читати книгу - "Приречені бути чужими , Ксенія Ільїнська"

З ранішнім сонцем, що розливалося крізь великі вікна університетської бібліотеки, повітря в читальній залі було наповнене тишею, шелестінням сторінок і легким ароматом кави з термосів, які студенти крадькома приносили із собою.

Злата сиділа за довгим дубовим столом у кутку залу, її зосереджений погляд блукав сторінками підручника з теорії держави та права. Вона завбачливо зайняла найвіддаленіше місце біля вікна, розклавши конспекти, ручки різних кольорів, паперові закладки й навіть шоколадку — «для мозкової активності».

Алекс з’явився, як завжди, із легким запізненням, однією рукою тримаючи книгу, а в іншій — каву в стаканчику. Побачивши її, він усміхнувся — стримано, але щиро.

— Привіт. Обіцяю: цього разу — ніяких столиків, вершків і рушників, — пожартував він, ставлячи каву на стіл.

Злата підвела на нього погляд і ледь усміхнулася:
— Це вже прогрес. Головне — без танців живота посеред залу.

— Якщо тільки ти не попросиш, — підморгнув він і сів поруч.

Злата одразу втупилася в підручник, щоб приховати посмішку. Алекс теж витягнув свої конспекти й ноутбук. Декілька хвилин вони працювали мовчки, зосереджено. Алекс поволі почав ставити питання:

— Ця лабораторка… тобі щось зрозуміло взагалі?

— Ну… Якщо коротко, він вважає, що правові норми — це соціальні правила, які діють лише тому, що суспільство погоджується їх визнавати.

— Ага… То виходить, якщо завтра ми всі вирішимо, що правила не працюють, то можна спокійно не здавати сесію?

— Хочеш спробувати? — підняла брову Злата. — Думаю, наш декан знайде спосіб влаштувати революцію персонально для тебе.

— Добре, добре, я просто фантазую. — Алекс підсунув до неї свої нотатки. — Може, поясниш мені це ще раз по-простому? А я за це куплю тобі каву.

— Ти вже приніс каву.

— То, може, вершки?

Злата зітхнула, не піднімаючи очей:
— Алекс, ми домовились…

— Я знаю, знаю. Без флірту, без незручностей. Тільки навчання. Обіцяю.

Настала тиша, у якій було щось більше, ніж просто зосередженість. Вона — захисна, тонка. Злата знову почала пояснювати йому розділ за розділом. Алекс уважно слухав, ставив питання, іноді щось бурмотів собі під ніс, намагаючись розібратися.

— Слухай, а ти справді дуже круто пояснюєш, — сказав він через годину, — якби ти викладала, у нас би всі здавали на п’ятірки.

— Зате якби ти викладав, усі б постійно падали з парти.

— Ну, зате не засинали б.

— Це правда.

Вони обидвоє засміялися — тихо, щоб не злякати тишу бібліотеки. Але в цьому сміху вже не було напруження. Було щось інше — тепліше, простіше.

— Ще одне питання, — сказав Алекс. — Про норму та санкцію.

— Тільки якщо чесно питаєш, а не для флірту.

— Чесно. Хоча флірт я теж не виключаю. Але після сесії.

Злата похитала головою, але посмішка залишалася на її обличчі. Вперше за кілька днів вона почувалася спокійно поряд із ним — без необхідності тримати жорстку дистанцію. Навчання їх зблизило більше, ніж будь-які жарти й випадковості.

І хоч вони обоє розуміли: попереду ще багато роботи, здається, це була маленька перемога.

Так Злата й Алекс нарешті змогли мирно провести кілька годин у бібліотеці, готуючись до сесії без фатальних падінь, вершків у волоссі чи несподіваних гостей. Навіть конспекти залишились цілими — що вже можна вважати перемогою. Але як тільки Злата подумала, що її студентське життя хоча б трохи увійшло в спокійне русло, гримнула нова «гроза».

В університеті оголосили про любительське змагання з волейболу, і, звісно ж, серед перших ентузіастів у списку опинився Алекс.

— Це ж класика! — збуджено пояснював він Яріку й Антону, поки ті жували шаурму біля корпусу. — Командний дух, змагання, підтримка! І... дуже зручне виправдання, щоб частіше бачитися з деякими особами.

— Ага, ми зрозуміли, з якими саме "особами", — підморгнув Ярік, ледве стримуючи сміх. — Але скажи чесно, ти реально хочеш, щоб Злата грала? І взагалі, ми з Антоном не студенти твого універу.

— Саме тому вона й має бути з нами! — виголосив Алекс урочисто. — Це не просто гра — це новий етап. Плюс, ваша участь — додатковий піар для універу. Обіцяю, питання з деканом вирішу.

Закинувши рюкзак на плече, він упевнено рушив шукати Злату.

Її він знайшов, як завжди, з конспектом у руках, на лавці біля бібліотеки. Осіння прохолода змушувала студентів кутатися в шарфи, а жовте листя кружляло над брукованими доріжками.

— У мене до тебе пропозиція, — сказав Алекс, нахилившись до неї з лукавою усмішкою.

— Якщо це не пов'язано з фізичним болем чи соціальним приниженням — можливо, я послухаю, — відповіла Злата без відриву від тексту.

— Волейбол. Змагання. Команда. Ми.

Вона нарешті підняла погляд.

— Ти жартуєш, так?