Читати книгу - "Письменник, Руслан Баркалов"

Раптом Роан глянув в бік. Йому здалося, що за ним хтось слідкує. Та це лише так здалося. Насправді ж біля кафе було багато незнайомих людей, які проходили повз, заходили сідали за столики а також вставали і виходили аби піти геть. Це не могла не запримітитися Ален. Вона уважно слідкувала за чоловіком.

– Ти когось чекаєш? – спитала вона.

Роан здивувався такому питанню. Кого він може чекати тут, сидячи з нею. Це ж дурниця. Але зрозумів, що питання було спровоковане його поведінкою.

– Ні, я просто подивився туди. Мені здалося, що хтось слідкує за мною. А я би не хотів того.

– Ти боїшся, що нас можуть побачити разом? Ти одружений? Вона буде ревнувати?

Роан мочав. Чорт забирай, що він має відповісти! Що сказати! Як усе пояснити? «Ну чому!? – питав себе він. – Чому як тільки я, нарешті, зміг побачити світло в кінці тунелю свого беззмістовного життя – відразу ж все має зникнути?! Це так не справедливо!»

До кого він звертався з цим питанням? До себе самого? До бога? До всесвіту? До кого? Та він і сам не знав. Але бажання зберегти у нього викликав якусь агресію до себе самого. А з іншого боку: а що зберегти? Адже, вони знайомі усього лише кілька годин. Менше тридцяти.

– Вибач, я трохи попрацював і…

Він хотів про щось наплести. Дівчата ж люблять це, правда. Та Ален дала зрозуміти, що слухати брехні не хоче.