Читати книгу - "В тіні магнолій , Катерина Бахтурова"

Попри відмову Вадима, я підсвідомо чекав на його дзвінок. Однак минув тиждень і нічого не трапилося: він виявився непохитним у своєму рішенні. Як же швидко вони забули про мене! А ще вчора вважали незамінним. Чи може я сам себе таким вважав? Та хай там як, але одна помилка, одна-однісінька помилка, може перекреслити все! C’est dommage (фр. Прикро). 

Від усвідомлення цих звичайних, але болючих істин, мені стало огидно й захотілося випити. Того дня мами не було поряд, тому я дозволив собі трохи розслабитися. Мій удавано бадьорий голос у слухавці дав їй примарну надію на те, що зі мною все гаразд. Однак однією пляшкою не обійшлося і я пішов у супермаркет, де зустрів старих друзів – серед них був і Дмитро – той самий. 

Я всіх запросив у гості, і згодом до нас приєдналися дівчата, від чого настрій значно покращився. Вечірка була в розпалі, дві блондинки сиділи в мене на колінах і щось розповідали. У цей момент до нас підсів Дімка, обіймаючи брюнетку з червоними губами, і сказав: 

– Упізнаю старого друга. Ольга повернула тебе до життя, а то правильним таким став. Сім’я – це не твоє – так само, як і не моє. 

– Ти це про що зараз? – не знаю чому, але його слова викликали в мене підозру. 

– Так, не зважай, – Дмитро зрозумів, що бовкнув зайвого, але було пізно. 

У його словах крилася якась таємниця. Я раптом все зрозумів, і мене вже було не втримати – лють засліпила мій розум. Я накинувся на цього клятого виродка. 

– Хто ти такий, щоб вирішувати, сім’я – це моє чи не моє?! 

– Олексію, не починай. Не засмучуй дівчаток! 

Дівки надули розмальовані губки на знак згоди. Але мені було плювати – я вхопив його за барки й вирішив витрясти з нього правду за будь-яку ціну. 

– Кажи, сволото, що ти маєш на увазі?! 

– Ну-ну, тихше! 

– Слухай, ти, кінь педальний, говори! – Діма зрозумів, що краще зі мною не сперечатися, і почав свою вбивчу розповідь: 

– Тоді, у клубі, коли ти вийшов у туалет, Ольга підсипала тобі дещо в бокал. І якщо чесно, я з нею згоден. Ви чудова пара – чому б вам не помиритися? Ти б загнувся з тією ботанічкою! – у його голосі не було й натяку на розкаяння. Я слухав цю п’яну маячню, яка від першого до останнього слова була правдою, і не міг повірити власним вухам. 

– Ти хоч знаєш, що мені довелося пережити?! Ти, бездушна скотино, ти знаєш, скільки я втратив?! Утратив найдорожче, що мав! Хто ти такий, чуєш? Хто ти такий, щоб вирішувати, що моє, а що не моє?! Я запитую тебе! – я трусив цього боягуза й дрібного гравця, як грушу, і він ніяк не міг вирватися з моїх цупких обіймів. 

– Добре, пробач. Я ж не знав, що все так серйозно! 

– Пробач?! І все?! – я з усієї сили врізав йому в його нахабну пику, а потім ще раз і ще раз. 

Цей «доброзичливець» впав, а потім поповз до виходу. Я наздогнав його, поставив на ноги, врізав ще раз і виштовхав за двері. Настрій зіпсувався й про продовження вечірки не могло бути й мови. Минуло п’ять хвилин, і в моїй квартирі запанувала могильна тиша. Я впав на ліжко, не роздягаючись, і проспав до самого обіду наступного дня, поки не прийшла мама й не застала в мене в такому стані. Для неї це стало новим ударом, але вона нічого не сказала, а лише пішла на кухню готувати обід. 

Апетитний запах змусив мене встати з ліжка. Я зайшов на кухню й, поцілувавши маму в щоку так, ніби нічого не сталося, сказав: 

– Смачно пахне. 

– Чого не скажеш про тебе. Синку, довго це продовжуватиметься? Опануй себе й живи далі, – мама змучено-лагідно на мене подивилася. 

– Мам, я знаю, але з болем упоратися дуже складно, ти ж розумієш. 

– Пити – це теж не вихід. 

– Це якраз вихід. 

– А наслідки? Ти думав про наслідки? 

– Мене це не цікавить... 

– Мене цікавить. І мені не подобається твій фаталізм. 

– А мені не подобається, що ти мене виховуєш! 

– Я не виховую тебе, а добра бажаю! 

– Мамо, давай не сьогодні. Побажаєш мені добра іншим разом!!! 

– З тобою неможливо говорити!!! 

– Кращий спосіб закрити мені рота – дати поїсти. 

Ця фраза закрила роти нам обом.  

– Тобі дійсно потрібна робота. Лише вона здатна врятувати тебе від самого себе, – примирливо сказала мама. 

Я у відповідь лише махнув головою – не було бажання продовжувати цю непотрібну розмову. Коли мамам пішла, мені стало соромно за свою різкість і грубість. Так, я був злий, однак повинен був приборкати цю злість. Тож укотре пообіцяв собі знайти конструктивне розв’язання проблеми, бо все ж таки антикризовий менеджер... 

Мама розуміла, що рятувати й контролювати мене немає сенсу, і тому дала спокій. У неї було власне життя. Скоро вона захистить дисертацію, відкриє приватну школу, в чому я не сумнівався, їй знадобиться на це багато сил і енергії. Тож нехай живе своїм життям, а я житиму своїм і із власними проблемами намагатимуся впоратися також сам. 

Удень я ще міг якось існувати, та a la tombe de la nuit (фр. із приходом ночі) хотілося вити. Тиша давила на мене з усіх боків і з кожного кутка я чув ім’я «Марина». Від спогадів не було порятунку. Все, до чого я торкався, нагадувало про неї. Недарма магнолія була її улюбленицею – у перекладі це слово означає «впертість». Якось мені потрапила на очі одна китайська легенда, яка зайвий раз підтвердила цю тезу. Там теж було багато крові й страждань. 

Древні китайці називали магнолію Нефритовою Орхідеєю. Дуже давно на невеличке поселення в горах напали розбійники. Вони принесли багато нещасть місцевим жителям: чужинці повбивали чоловіків, літніх людей і дітей, забрали худобу, знищили посіви рису, а сто найгарніших дівчат зв’язали й залишили на площі. Кожного ранку загарбники вбивали по одній дівчині доти, доки не залишилася одна. 

Озирнувшись на мертві тіла своїх подруг, остання дівчина впала на коліна й почала благати Матінку-Землю не дати тілам зникнути назавжди. На ранок, коли розбійники прокинулися, на місці, де сиділа дівчина, виросло велетенське дерево із сотнею біло-рожевих квітів. Злочинці в нападі люті порубали дерево на шматки й розкидали по степах і передгір’ях. І всюди, де падала частина чарівного дерева, з’являлося нове, на якому кожну весну розквітало сто ніжних бутонів – сто воскреслих дівочих сердець.