Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

Згори зненацька долинув лемент, супроводжуваний глухим звуком падіння. Крик погучнішав, і Шаллан почула, як Тозбек волав до нападників, благаючи пощадити дружину.

Всемогутній, що над нами… вбивці по одному страчували моряків. Вона мусила щось удіяти. Що завгодно.

Дівчина озирнулася на сфери, які лежали на подвійному дні скрині, перекладені смужками чорного краму.

— Фрактале, — мовила вона, — ми Душезаклянемо днище корабля і затопимо його.

— Що? — загудів, вібруючи, його голосок. — Люди… Люди… їсти вода?

— Воду люди п’ють, — відказала Шаллан. — А от дихати нею не можуть.

— Мммм… Заплутався… — видобув спрен.

— Капітана й решту екіпажу захопили в полон і страчують. Найліпше, що я можу зробити, це посіяти хаос — і тоді в них з’явиться шанс.

Шаллан поклала руки на сфери й, різко вдихнувши, втягнула Світло. Відчуття було таке, неначе всередині спалахнула пожежа й вона от-от лусне. Буресвітло стало живою істотою, що намагалася вирватися назовні крізь пори у шкірі.

— Покажи мені як! — закричала дівчина — куди гучніше, ніж сподівалася. Буресвітло спонукало її до дії. — Я Душезаклинала раніше й мушу зробити це знову!

На цих словах із її вуст заклубочилося Буресвітло, немовби віддих морозного дня.

— Мммм… — занервував Фрактал. — Я посередничати. Узрій.

— Узріти що?

— Узрій!

Гадесмар. Минулий візит у те місце замало не коштував їй життя. От тільки Гадесмар — не «місце». Чи все ж так? А втім, яке це мало значення?

Проминувши нещодавні події, вона подумки повернулася в ті часи, коли востаннє Душезаклинала й випадково перетворила кубок на кров.

— Мені треба якась правда.

— Ні, досить тої, що є, — промовив Фрактал. — Ось. Узрій.

Корабель зник.

Усе… луснуло. Стіни, меблі — все це розсипалося на згусточки чорного скла. Шаллан готувалася провалитися в океан із тих скляних кульок, але натомість приземлилася на тверде.

Вона стояла під темними небесами з далеким, крихітним сонцем. Твердь під її ногами відбивала світло. Обсидіан? Хай куди вона поверталася, а знизу тяглася така самісінька чорнота. Неподалік додолу попадали, застрибавши, а відтак зупинившись, сфери — на кшталт тих, що втримують Буресвітло, але темні й маленькі.

Сям-там тулилися докупи схожі на сталагміти дерева. Їхні скляні шипасті крони були голі, без листя. В повітрі поблизу висіли вогники — наче омахи свічкового полум’я. «Це люди, — збагнула Шаллан. — Тут, у Царстві пізнання, таке відображення отримує свідомість кожного з них». Під ногами було розпорошено й багато менших — десятки й десятки — але таких крихітних, що дівчина заледве могла їх розгледіти. «Може, то відображення риб?»

Розвернувшись, вона лице-в-лице стикнулася із символоголовою істотою й, налякано скрикнувши, відсахнулася. Ці символоголовці… вони не давали їй спокою…

То був Фрактал — високий і стрункий, одначе трішки нечіткий, напівпрозорий. Складний візерунок спренової голови з його різкими лініями, що утворювали неможливі комбінації, здавався безоким. Вбраний у мантію — схоже, надто цупку як для тканини, — Фрактал стояв, тримаючи руки за спиною.

— Вперед, — сказав він. — Обирай.

— Що обирати? — запитала дівчина, дихнувши Буресвітлом.

— Свій корабель.

Попри безокість Криптика, Шаллан, здавалося, змогла простежити за його поглядом, спрямованим на одну з крихітних сфер на скляній тверді в них під ногами. Вона схопила її, і зненацька в неї склалося враження судна.

«Усолоди вітру» — корабля, який любили й берегли, а той роками возив пасажирів. Тозбекового шлюпу, успадкованого від батька. Старого, але ще надійного плавзасобу. Гордого судна. А тут воно прибрало подобу сфери.

Гм, то «Усолода вітру» могла мислити. Щоб корабель — і був розумною істотою! Хоча… таке відображення, мабуть, отримали думки людей, які служили на ньому, знали його, переймалися ним.

— Мені треба, щоб ти перетворився, — шепнула до нього Шаллан, тримаючи кульку в долонях.

Як на свій розмір, вона здавалася заважкою, неначе в тій єдиній намистині було спресовано всю масу корабля.

— Ні, — пролунала відповідь, котру озвучив Фрактал. — Ні, не можу. Я маю служити. Мені добре.

Шаллан поглянула на спрена.

— Я посередничатиму, — повторив Фрактал, — перекладатиму. Ти поки не готова.

Дівчина перевела погляд на кульку в себе на долонях.

— У мене є Буресвітло. Багато-багато. Я поділюся з тобою.

— Ні! — долинула відповідь, що здалася сердитою. — Я на службі.

«Усолода вітру» дуже хотіла зостатися кораблем. Від Шаллан не приховалася її гордість, примножена багаторічною службою.

— Екіпаж гине, — шепнула дівчина.

— Ні!

— Хіба ти не відчуваєш, як вони помирають? Їхня кров залила твою палубу. Людей, яким ти служиш, переб’ють одного за одним.

Вона й сама це відчувала і бачила, що відбувалося на борту. Моряків страчували. Неподалік погас один із плавучих вогників. Уже троє з восьми заручників були мертві, хоча Шаллан не знала, хто саме.

— В них тільки один шанс на порятунок, — сказала вона, — а саме твоє перетворення.

— Перетворюйся, — шепнув кораблеві Фрактал.

— Якщо ти перетворишся, моряки, можливо, врятуються від лихих людей, які їх убивають, — прошепотіла Шаллан. — Гарантувати цього не можна, проте в них буде шанс випливти. «Усолодо вітру», зроби їм останню послугу — перетворися.

Мовчанка.

— Я…

Зник іще один вогник.

— Гаразд, я перетворюся.

Все сталося за частку секунди: Буресвітло вирвалося з дівчини, а далекий тріск, що долинув із фізичного світу, потребував такого заряду, що ближні до неї самоцвіти потріскалися.

Гадесмар зник.

Шаллан знов опинилася в Ясниній каюті.

Підлога, стіни й стеля танули — робилися водою.

Шаллан занурилася в крижані, темні глибини. Сукня сковувала її рухи, але дівчина замолотила кінцівками у воді. Скрізь довкола неї тонули звичайні предмети повсякденного вжитку.

Вона шалено намагалася вигребти на поверхню. Її первинний — нехай і туманний — задум зводився до того, щоб сплисти й допомогти морякам звільнитися від мотузок, якщо вони зв’язані. Але тепер Шаллан виявила, що їй годі впоратися навіть із першою частиною плану.

Аж тут пітьма неначе ожила й, огорнувши її, потягнула ще далі на глибину.

8. Ножами в спину й військами на полі бою

Знайомо скреготнувши деревиною, настил став на місце. Синхронно загупали ноги в чоботях: спершу глухо — по каменю, а відтак лунко — по дереву. Далекі крики розвідників, які подали сигнал: усе чисто.

Далінарові були знайомі звуки, що супроводжували вилазку на плато. Колись він жадав цих шумів і мучився від нетерплячки в перервах між ними, прагнучи стинати паршенді своїм Сколкозбройцем і здобувати багатство та славу.

Цим-бо стремів прикрити свою ганьбу: він валявся, перепившись до знетями, доки його брат зійшовся у двобої з найманим убивцею.

Антураж таких вилазок був однаковий: голі, посічені ерозією останці (переважно того самого невеселого