Читати книгу - "Слова променистого ордену, Брендон Сандерсон"

З роками ця діяльність стала механічною: марші під палючим сонцем — білим, наче розплавлена криця, — й переправи через одне провалля за іншим. Зрештою вилазки на плато зробилися не чимось палко очікуваним, а прикрим обов’язком. Почасти в ім’я Ґавілара та слави, але головно через те, що крім них — а отже й сутичок із ворогами — іншого годящого заняття тут не було.

Вилазки на плато несли запахи великої німоти: розпечений камінь, засохлий крєм і залітні, нетутешні вітри.

Останнім часом Далінар починав ненавидіти такі марш-кидки — фривольне марнотратство життів, яке не мало нічого спільного з Пактом помсти, а хіба із жадобою. Чимало яхонтосердець з’являлося на ближніх плато, куди зручніше було діставатися, проте апетити алеті не вдовольнялися ними, і ті рвалися далі — на вилазки, які ставали недешево.

На плато попереду вели битву вояки Аладара, одного з великих князів. Його армія прибула раніше за Далінарову, й бій розгортався за знайомим сценарієм: люди проти паршенді, змішання передніх лав і потуги кожного з військ відкинути інше. Люди могли виставити куди більше бійців, ніж паршенді, проте ті швидше добувалися на плато й миттю брали їх під контроль.

Тіла мостонавідників, які всівали прилеглий працдарм — й що ближче до прірви, то щільніше, — красномовно свідчили про небезпеку наступу на ворога, який устиг зайняти позиції. Від Далінара не сховалися похмурі вирази на обличчях його охоронців, коли вони побачили трупи загиблих. Як і більшість великих князів, Аладар поділяв Садеасове бачення мостонавідних вилазок: стрімких, жорстоких атак, де жива сила виступала як витратний матеріал. Так було не завжди: раніше мости переносили закуті в обладунки солдати, проте успішність нової практики породила наслідувачів.

Щоб годувати цього молоха, військові табори потребували постійного напливу дешевих невільників, а це множило ряди работоргівців і розбійників, які рискали Нічийними пагорбами й гендлювали живим товаром. «І їм теж треба буде покласти край», — відзначив подумки Далінар.

Сам Аладар у битві участі не брав, а влаштував командний центр на прилеглому плато. Холін вказав на штандарт, який полоскався на вітрі, й один із його громіздких гужових мостів викотився на позицію. Такі колісні настили на чаловій тязі мали силу-силенну шестерень, важелів і кулачків, але прикривали обслугу. А ще були страшенно повільні. Далінар дисципліновано й терпляче чекав, доки храпові механізми опустять моста, навівши його над прірвою, що відділяла їх від плато, де майоріло Аладарове знамено.

Щойно встановлений настил було зафіксовано, ним пробігли князеві охоронці на чолі з темноокими лейтенантами Каладіна. Далінар обіцяв капітанові, що його людям не доведеться брати участі в битвах, окрім як захищаючи свого покровителя. Коли ті опинилися на протилежному боці, князь пришпорив Баского й, перетнувши провалля, виїхав на Аладарове командне плато. Сидячи на спині жеребця, Далінар почувався незвично легким — адже на ньому не було Сколкозбруї. Хоча за всі роки, відколи він її здобув, Холін ані разу не вирушав на поле битви без неї.

Проте сьогодні він вибрався не те щоб на справжній бій. Позаду нього розвівався особистий штандарт Адоліна, і саме той вів основні сили їхнього війська на плато, де вже билися Аладарові люди. Далінар не віддавав жодних наказів щодо того, як саме здійснити атаку. Його син мав добру підготовку й цілком міг перебрати командування на себе — звісно, маючи під боком генерала Хала за воєнного радника.

Так, відтепер на чолі армії стоятиме Адолін.

А його батько змінюватиме світ.

Далінар підскакав до Аладарового штабного намету. Від часів оголошення прокламації, яка вимагала від армій взаємодіяти, це була перша вилазка. І вже той факт, що, відповідно до наказу, на призначене плато прибув Аладар — а не Ройон, хоча йому було найближче — сам собою став перемогою. Не бозна-якою, але Далінар радів і такій.

Аладар спостерігав за битвою з невеличкого павільйону, встановленого на вбезпеченій височині, що відкривала огляд на сусіднє плато. Кращого місця для командного пункту годі було й шукати. Аладар належав до Сколкозбройних, проте на час битви зазвичай позичав Зброю та Збрую комусь зі своїх офіцерів, воліючи натомість скеровувати армію з тилу. Вмілий Сколкозбройний міг подумки наказати мечу не перетворюватися на імлу, коли він його випустить, і водночас — у разі гострої необхідності — прикликати Сколкозбройця назад, від чого той зник би з рук офіцера і за десять ударів серця з’явився у його власних. Тож позичка такого клинка потребувала неабиякої обопільної довіри.

Далінар спішився. Баский, князівський кінь, невдоволено зиркнув на конюха, який хотів прийняти його в господаря, й останній поплескав ришадіума по шиї.

— Він і сам дасть собі раду, синку, — промовив до чоловіка Холін.

Більшість простих-смертних конюхів усе одно не знала, як поратися коло ришадіумів.

Супроводжуваний охоронцями-мостонавідниками, Далінар приєднався до Аладара, який стояв на крайці плато, спостерігаючи за битвою, що точилася внизу перед ним. Тендінтної статури й лисий як коліно, той мав смаглявішу шкіру, ніж більшість алеті. Руки він тримав за спиною, а вбраний був підкреслено традиційно — в схожу на спідницю військову такаму. І хоча поверх неї Аладар накинув сучасного кітеля, проте його крій не створював дисонансу.

Далінар зроду не бачив такого фасону: його ж бо візаві мав іще й тоненькі вусики, а під нижньою губою відростив пучок щетини, що також ішло врозріз із загальноприйнятими смаками. Аладар був досить могутній і знаменитий, щоб дозволити собі культивувати власний стиль, і то нерідко стаючи законодавцем моди.

— Далінаре, — сказав той, кивнувши Холінові, — а я гадав, що ти більше не братимеш безпосередньої участі в таких вилазках.

— Я й не беру, — відказав Далінар, кивнувши в бік синового штандарту, де ринули колісними настилами солдати, долучаючись до битви.

Плато було досить невеличке, й багатьом Аладаровим людям довелося відступити, даючи тим дорогу, — на позір із неприхованою охотою.

— Сьогодні ти замало не зазнав поразки, — зауважив Далінар. — Добре хоч допомога приспіла.

Адже внизу його війська саме вишикувалися в лави й почали тіснити паршенді.

— Можливо, — відказав співрозмовник, — проте в минулому я що три сутички здобував одну перемогу. Маючи підтримку, я, звісно, виходитиму переможцем частіше, але й віддаватиму половину здобутого. І це в тому разі, якщо король узагалі вділить мені хоч якихось трофеїв. Тож у довгостроковій перспективі я навряд чи щось виграю.

— Зате таким чином ти втратиш менше людей, — заперечив на це Далінар. — А сукупної воєнної здобичі в нас прибуде. Честь алетійської армії….

— От тільки не треба про честь, Далінаре. Я не заплачу нею своїм воякам і не оборонюся від решти великих князів, які так і хочуть перегризти мені горлянку. Твій план сприяє слабакам і підрізає крила найуспішнішим полководцям.

— То честь для тебе нічого не варта? Гаразд, — гиркнув на того Холін. — Але ти все одно виконуватимеш накази, бо