Читати книгу - "Цензор снів"

— Але як я потраплю до Кисіля? Чей же туди не пускають першого-ліпшого.

— Це правда, не пускають. — Пріма вийняв з кишені купку банкнот. — Тут маєш десять золотих на кнайпу, двадцять на пропій в казино, а сотку на гру. Підеш до «Віденської каварні» в суботу ввечері. Там буде сидіти такий собі Ліщинський. Років сорок, акуратні вусики, цвікер[63] на горбатому носі. Він там щосуботи сидить, а потім, у доволі пізній час фалює до Кисіля. Ліщинський дуже товариський, охоче вип’є з тобою за умови, що вигадаєш про себе достовірну історію. Ані слова про роботу в казині. Про тюрму теж. Виглядаєш на пристойняка, то й будь ним. Маєш, що вбрати?

Я замислився. Якби я мав скидатися на батяра, з тим проблем не було б, але для провідин порядного закладу мій вигляд не пасував. Я похитав головою.

— Зараз Ріта щось підбере. Сотку програєш всю до шустака[64]. Я перевірю.

Він покликав дівчину й звелів підібрати мені вбрання. Вона накинула халатик і повела мене в будинок. Проминувши хол, ми потрапили в покій і шафами. Ріта відчинила дверцята, і перед моїми очима з’явилася ціла шеренга маринарок і сорочок. Тоді окинула мене оком згори вдолину і навпаки.

— Тут є вбрання Казьового сина. Він зараз в Альпах, має сухоти, то лікується. Статурою ви схожі.

Вона почала мені подавати різні маринарки, я тримав їх у руках, а вона прикладала до них сорочки. Це тривало довго й нудно, і я ніяк не міг второпати, яка в цьому потаємна суть, але вона, вочевидь, на цьому розумілася краще, і я сперечатися з нею не став, а мирно терпів усю процедуру. Врешті вона зупинилася на сіро-голубій маринарці в темно-синю смужку і білій сорочці, що мала теж поздовжню смужку, але білого відтінку. До цього припасувала темно-сині штани, чорний з червоними полисками крават і чорні мешти. Наостанок задемонструвала мені високе мистецтво зав’язування кравату, а я не міг відвести очей від її спритних пальчиків, і, коли вона запитала, чи я нічого не наплутаю, мені хотілося відповісти щось дотепне, але мій мозок був надійно розчавлений її формами. Тоді вона все те гарно спакувала до спортової торби, аби не пом’ялося, і застерегла, аби я всі речі, прийшовши додому, розвісив.

Завдання, яке мені дав Пріма, було не надто важким, але могло мати для мене неприємні наслідки. Казина в Польщі були заборонені, але в самій лише столиці завжди функціонувало близько 20 салонів газардових ігор. Щоправда з початку 1934 року в цьому бізнесі запанувала криза, не помогло навіть те, що в казині подавали безкоштовно алкоголь, як у Монте-Карло. Все ж таки відчувався спад активності грачів. Причиною було ще й те, що поліція почала влаштовувати значно інтенсивніші рейди й навіть розгадала, яким чином збиралася публіка до казина. Організатори підпільних ігор були людьми підприємливими, хитрими й обережними, тому рідко яке підпільне казино працювало за однією і тією ж адресою, а більшість щоразу за іншою. Надвечір любителі газарду збиралися у певному ресторані й чекали гасла, а коли воно надходило, сідали в таксі, яке було наперед замовлене, і їхали в невідомому напрямку. Казина, що мали сталу адресу, мусили мати дуже добрі зарібки, аби платити поліції, дотримуючись при цьому суворої конспірації.

Я знав усі хитрощі, до яких вдаються власники казина. Зазвичай лише чверть відвідувачів були активними, а більшість воліла спостерігати, попивати й спілкуватися. Якщо при столі для рулетки бракувало охочих до гри, власник, щоб не втрачати на зиску, наймав загоничів, які своїм награним запалом спонукали усіх, хто вагався, до гри. Загоничі вдавали випадкових грачів, які робили ставки знічев’я, і спочатку винятково дрібні, але залежно від вигри сягали по більші. Потім виходили навантажені жетонами і супроводжувані захопленими поглядами роззяв, які й не здогадувалися, що весь «заробіток» тих «грачів» повертався до кишені власників казина. Жодних правил, які б регламентували гру, встановлено не було, і цей факт часто використовували круп’є. Зокрема переконували грачів, що вони виграли менше, ніж виграли реально, або так маніпулювали рулеткою, щоб грач програвав. Неодноразово із цього приводу доходило до бійок.

4

В суботу я чимчикував вечірнім, але ще не сутемним містом, помічаючи на собі зацікавлені погляди розмаїтих краль та повій, бо виглядав неабияк пристойно, я навіть зупинявся перед вітринами, вдаючи, що милуюся різними речами, а насправді милувався собою. Крават я так і не зумів сам собі зав’язати, але поміг мені тато. Минаючи пам’ятник королю Янові Собєському, я окинув оком галасливу «чорну ґєлду»[65], яка тут вирувала щодня, а складалася винятково з нащадків Мойсея і була чорна таки дослівно, бо всі ці гешефтярі вбиралися тільки в чорне й у своїх довгих чорних сурдутах та чорних крислатих капелюхах скидалися на птахів, які намагаються злетіти. Цього вечора, вочевидь, вони отримали свіжу вістку з Віденської біржі, а вістки ці прибували разом з вагонами на головний двірець Львова, де підстерігали їх знервовані посланці. їхні віденські агенти писали цифри цін крейдою просто-таки на вагонах, і тільки посвячені могли розшифрувати їхній зміст, але завдяки цьому львівські ділки отримували новини швидше, ніж їх публікувала преса. За мого батярування ми робили їм капості, підстерігай потяг на Левандівці, якісь цифри затирали і вписували інші, хоч і не розуміли їхнього потаємного змісту, але потім поспішали на чорну біржу і милувалися наслідками своєї роботи — тут уже кипів скандал, і голосні крики лунали хором, бо виходила з цінами така плутанина, що дідько б її не розплутав.

«Віденська» завше була чимось більшим, ніж просто каварнею, вона була поняттям географічним, ба більше — серцем Львова, тут сполучалися всі його артерії, а відколи з’явилися трамваї, то вузловою станцією завше була зупинка «Каварня Віденська». Коли львів’яни домовлялися про здибанку, при слові «Зустрінемося...» спливали в уяві тільки два пункти — «Віденська» і пам’ятник Собєському, і обидва ці пункти містилися поруч.

«Віденська» завше була чимось більшим, ніж просто каварнею, вона була поняттям географічним, ба більше — серцем Львова

В каварні було людно і гамірно, навіть той