Читати книгу - "Цензор снів"

А Пурцель до свого кумпля:

— То Кулюс! Колєсь на умор!

Далі вони обнімалися, а Тонік на очах здувався, випускаючи з себе весь бойовий дух, аж поки й геть не зник з очей, а ми посадили коло себе тих двох і файно погостилися. А коли пізно ввечері збиралися йти, мене поманив пальцем той, що я його взяв за шефа. Я підійшов, а він затягнувся папіросою на повні груди, випустив дим і хрипким голосом проказав:

— Сядь. Маю до тебе балак. — Говорив він тихо й спроквола: — Я спостерігав за тобою і бачу, що маєш не злих колєсів. І сам не даєш си в шклянку наплювати. Я є Казьо Пріма, чув про мене?

Я ледь не впрів: Казьо Пріма! Той самий, що має цілу банду, тримає газард, курвів, шпірітус і ще бозна-що. Про нього мені не раз доводилося чути, особливо в тюрмі.

— Но йо, чув, — сказав я.

— Файно. Прийдеш завтра до мене вполудне на Соснову.

— Який нумер?

— Нумера нема. Але відразу впізнаєш. Прийди, а я тобі дам файну роботу. Вигідну. На Глянц.

Я кивнув. Дівчина дивилася на мене якимсь таким трохи глумливим поглядом, а може, мені здалося, але, коли я зиркнув їй в очі, вона погляд відвела. В цей час Кулюс уже обнімався з кумплями, відтак ми вийшли в ніч, свіже повітря затанцювало в нас на язиках. Я пішов спати до Кулюса. Вранці я розповів, що маю в полуднє піти до Пріми і, може, якраз дасть роботу.

— Пріма? — похитав головою Кулюс. — Може, й дасть, але то буде цвана[62] робота. Не знаю навіть, чи тішитися.

— Але послухати можна, не?

3

Нема такого міста, в якому б не існували нікому не відомі вулиці. Кого б з перехожих ви не запитали про таку вулицю, відповідь завше буде виглядати так: спочатку він кілька разів повторить її назву, перецідить крізь зуби, перекине на язику, намагаючись пригадати, а все ж відповість «не знаю». При цьому більшість щось таки чула про неї, та все намарне. І тоді пошуки потрібної вулиці перетворюються на суцільні блукання в лабіринтах безлічі вуличок наскрізних і сліпих, коротких, мов подих, і вузеньких, як мишача нірка, вулиць-кривульок, вулиць-руїн, вулиць-калік. Навіть мапа не допоможе нічим, бо не існує такої мапи, яка б відображала геть усі вулиці до найменшого провулочка. Йдучи в полуднє на Соснову, я мав певність, що будь-який дорожкар мене завезе туди, але надії мої розприслися дуже швидко, ніхто з них не знав Соснової. Але є люди, які знають усе, — то львівські перекупки, особливо молочарки, які двигають молоко на своїх плечах по всьому місту. І справді в них я довідався, що то «десь, прошу пана, на Новому Львові». Цього було достатньо, хоч я кілька разів і збивався з дороги, але все ж гаки втрапив. Мене тільки цікавило, яким чином я мав би впізнати хату Пріми, але, опинившись на тій вулиці, зрозумів, що Пріма мав рацію, його будинок був найвищий і мав навіть вежу з бальконом. Металева різьблена брама вела на широке подвір’я, яке оточував високий цегляний мур, біля будинку стояв білий «гіаккард», двоє лютих псів підскочили до брами й погрозливо загарчали, щойно я до неї наблизився. Дзвінок у брамі збісив псів іще дужче, але за хвилю вийшла білява дівчина, обмотана напівпрозорою барвистою тканиною, мов індуска, і покликала їх з ґанку. Пси слухняно вляглися неподалік, а вона підійшла до хвіртки і відчинила.

— Не бійтеся, коли я з ними, вони не грізні.

Я йшов за нею, не зводячи очей з псів, але вони продовжували лежати, хоча теж не зводили з мене очей і часто дихали роззявленими пащеками з висолопленими язиками. Ми увійшли до просторого приміщення, одна стіна якого була всуціль скляна з розсувними дверми, за нею виднівся сад та басейн. Біля басейну в кріслі-гойдалці сидів Пріма і гортав газету, поруч стояв столик з напоями. Пріма підвів голову і жестом запросив мене сісти біля себе.

— Частуйся, — процідив тим своїм хрипким голосом. — Налий собі, що хочеш.

Я налив хересу. З ним у мене були незабутні спогади. Дівчина тим часом скинула з себе тканину, загорнула довге волосся у вузол і скочила у воду, але перед тим хвильку постояла на бережку, мовби даючи нам змогу налюбуватися її тілом. Воно було настільки досконале, що важко було відвести від нього погляд. Я здивувався, що вона в травні вже купається, бо хоч погода й була сонячна, але вода ще не могла нагрітися, та, придивившись, помітив руру, що вела з будинку, з неї текла гаряча вода, і піднімалася пара.

— Справа така, — промовив Пріма, удосталь намилувавшись розкішною фігурою дівчини, — мені потрібні надійні люди. Я про тебе дещо чув з Бригідок. Кулюса теж знаю. Є змога трохи заробити. — Він говорив поволі, упівголоса і тягнув. — Ти знаєш, чим я займаюсь. У мене є казино в одному тихому місці. Казино, яке тішиться порядною репутацією, розумієш? А є ще одне казино такого собі Кисіля. Там клієнтів чистять під нуль. При цьому ніхто не шахрує. Але як так виходить, що казино завше виграє, а клієнт програє?

— Чого ж вони туди ходять?

— Ну, бо Кисіль хитра бестія. Він дає їм трохи виграти. Він їх затягує в гру і не відпускає. Але то керована вигра. Яким чином так виходить, я не знаю. То от я хочу тобі доручити цю справу. Ти ж бо працював у казині, так?

— У Сопоті.

— А я спочатку думав, що ти працював м’ясником, — і він залився деренчливим сміхом, аж увесь затрясся. Потім надпив коньяку і спокійним тоном сказав: — І був щиро здивований. А найбільше здивований був тим, що ти це діло покинув. Можна запитати чому?

— Бо не хотів шахрувати й входити в угоди з власниками.

— І лишився без роботи.

— Без роботи, але живий.

Казьо засміявся.

— Хе-хе, справа знайома. Ну, що ж, підеш до Кисіля і спробуєш розгадати загадку. Нікого свого послати не можу, моїх там давно знають. То мусить бути хтось незасвічений. А ти якраз такий, що мені підходиш.

— А Кулюс?

— Для