Читати книгу - "Місто Страшної Ночі"

— Це мій міст. Я не можу його покинути.

— Ну, то підіпри його руками, — засміявся Піру. — Я турбувався за свої баржі та швартови, поки не надійшла повінь. А тепер ми в руках богів. То сахіб не хоче наїстися й лягти спати? Ну, тоді ковтни оцього. Це як м’ясо й міцна брага разом, воно вбиває всяку втому, та й пропасницю, що нападає після дощу.

Він видобув з-під мокрого пояса невеличку бляшану табакерку і тицьнув у руку Фіндлейсонові зі словами:

— Не бійся! Це просто опій — чистий мальвійський опій.

Фіндлейсон витрусив на долоню дві чи три темно-бурих кульки і, ледве тямлячи, що робить, проковтнув їх. Принаймні це добрий засіб від пропасниці, тієї пропасниці, що вповзала до нього з болота під ногами — а крім того, він не раз бачив, на що буває здатен Піру в гнилий осінній туман, ковтнувши кульок з бляшанки.

Лашкарові очі проясніли, і він кивнув головою.

— Ось зараз… зараз сахіб почує, що йому знов думається добре. Я теж… — він застромив пальці в свою скарбничку, поправив мату, накинуту на голову, і знову присів, утупивши очі в баржі. Вже так смеркло, що не видно було далі першого бика, і ніч неначе додавала річці нової сили. Фіндлейсон стояв, понуривши голову на груди, і думав. Одного прогона — сьомого — він ще не встиг до кінця обрахувати. Але тепер цифри з’являлись перед очима тільки по одній, і то рідко-рідко. А у вухах щось бриніло густим, м’яким тоном — мов найнижча нота на контрабасі, — і про цей звук, що нагонив сон, він думав, здавалось, цілі години. А тоді почув, що Піру стоїть поряд і кричить йому у вухо: луснув дротяний швартов, і баржі понесло. Фіндлейсон побачив, як ціла флотилія розгортається віялом, чути було протягле вищання дротяних тросів, що терлись об борти.

— Пливучим деревом ударило! Тепер усе занесе! — кричав Піру. — Головний швартов луснув. Що ти робиш, сахібе?

У Фіндлейсоновій голові раптом сяйнув хитромудрий план. Він побачив систему тросів, натягнених від баржі до баржі, як струни, під прямими кутами, немов шнури білого вогню. І один з тих тросів був головний. Він бачив його. Якщо його спіймати, то цілком напевне, з математичною точністю можна вернути розкидану флотилію барж до заводі за баштою. Тільки чому це Піру так відчайдушно обхопив його за поперек і тягне назад, подумав він, кваплячись униз, до води. Треба було якось відчепитись від лашкара, помалу, не брутально, але відчепитися, щоб урятувати баржі, а також показати, як просто можна зробити річ, що здавалась такою складною. А потім — хоча то була вже марниця — дротяний трос вирвався з руки, обпікши долоню, високий берег зник, а заразом і всі складники задачі — баржі, що повільно розсипались по воді. Фіндлейсон опинився в темряві, під дощем, у баржі, що крутилась на воді, наче дзиґа. Він сидів, а Піру стояв над ним.

— Я забув, — неквапно промовив лашкар, — що для охлялого й незвиклого опій гірший за хміль. Хто втопиться в Ґанзі, той іде до богів. Тільки я поки що не хочу ставати перед очі таким великим особам. Сахіб уміє плавати?

— А нащо? Я вмію літати — хутко, як вітер, — непевним язиком відповів Фіндлейсон.

— Він ошаленів, — пробурмотів сам до себе Піру. — Відкинув мене, мов торбину кізяків. Ну що ж, він не побачить своєї смерті. Ця баржа не витримає і години, навіть як не розіб’ється ні об що. А недобре дивитись на свою смерть ясними очима.

Він ще раз підкріпився зі своєї бляшаночки, присів на носі хисткої латаної баржі, і втупив очі в дощ, у чорну порожнечу. Темна дрімота огортала Фіндлейсона, інженера і начальника, чий обов’язок зв’язував його з мостом. Важкі дощові краплі пронизували його тисячами холодних шпичок, і вага всього часу, який минув від створення світу, обтяжувала йому повіки. Фіндлейсон думав і почував, що він у цілковитій безпеці, бо вода така тверда, що можна сміливо вийти з човна, широко розставити ноги, щоб не хитатись — це було найголовніше, — і тебе вмить, без перешкод донесе до берега. Та йому набігла ще краща думка. Адже досить тільки напружити волю, і душа перекине тіло на берег, як вітер переносить папірець. Просто перелетіти, ширяючи, мов шуліка. Баржа п’яно крутилась на воді, і зринула ще одна думка: а що як вітер підхопить звільнене тіло? Чи піднесеться воно шулікою вгору, щоб сторчголов упасти на далекі піски, а чи безвладно теліпатиметься в повітрі віки-вічні? Фіндлейсон схопився за борт, щоб удержатись, бо йому здалося, що він ось-ось злетить, ще не обміркувавши всього.

На темношкірих опій діє не так сильно, як на білого. Піру сприймав те, що з ним робилося, благодушно-байдуже.

— Не витримає, — пробурмотів він. — Он які вже щілини. Якби це добрий човен з веслами, можна б вигребтись, а що з цього дірявого корита? Фінлінсон-сахібе, вже повно води.

— Аччха! Я йду. Ходімо разом.

Думкою Фіндлейсон уже покинув баржу і кружляв високо в повітрі, видивляючись, на що стати ногами. А його тіло лежало в кормі, і вода хлюпалась йому об коліна. Фіндлейсона аж жаль узяв на таку прикру безпорадність.

— От комедія! — сказав він сам до себе, летячи у високості. — Це ж… Фіндлейсон… начальник будівництва Кашійського мосту. Мабуть, і він потоне, сердега. Потоне так близько від берега. Я… я вже на березі. Чого й він за мною не йде?

На превелику прикрість він відчув, що душа його знов вернулась до тіла, а те тіло борсається, захлинаючись, у глибокій воді. Повернення було страшенно болісне, одначе треба ж боротися за своє тіло. Він усвідомлював, що відчайдушно чіпляється за мокрий пісок і рветься вперед широчезними кроками, як ото ходять уві сні, щоб не втратити дна з-під ніг у прудкій течії, аж поки виборсався з обіймів річки і впав, захеканий, на мокру землю.

— Ще не судилося! — гукнув Піру йому в вухо. — Боги пожаліли нас.

Лашкар ступав дуже обережно, шелестячи якимсь посохлим бадиллям.

— На цім пагорку торік сіяли індиго, — провадив він. — Людей ми тут не знайдемо, але будь уважний, сахібе, бо повінь позганяла все гаддя з-над річки на сто миль уздовж. А ось і блискавка вслід за бурею. Тепер щось розгледимо; тільки ступай обережно.

Та Фіндлейсон не почував ніякого страху перед зміями,