Читати книгу - "Необдумана Міловиця"

«Це ж іще й не всі мої діти, – розповідала ти старій жінці, Міловице. – Найстаршого мого сина, Макара, забрали ще на початку війни в Германію. А Ганя ж у мене яка красуня! Якби ж ви тільки могли бачити мою старшу дівчину! Вона така кріпка, висока, а коса яка довга й густа, аж до самих п’ят! А яке ж біле личко! А яка ж моя дитина працьовита, а що вже совісна, жаліслива!.. Тільки залишилася, бідолаха, в селі… Вона якраз такого ж віку, як і ваша дочка».

Жінка на твої слова, Міловице, й собі тяжко зітхнула, бо жила вона в хаті не сама, була у хазяйки ще й дівчина, слаба й вутла, сиділа тепер і кахикала коло печі.

А як гасили на ніч свічку і вкладалися всі спати, то господиня понуро проказала тобі, Міловице: «Будете жити в мене, де ж вам дітися, як у світі така біда. Але бачите самі, Міловице, який тепер час, і годувати я вас не маю чим. Жити – живіть, а харчі якось самі собі шукайте…»

Через те ще вдосвіта, наступного дня, вийшла ти, Міловице, в двір. Господиня вже давала курям мішанку.

«А є у вас у селі колгосп?» – ти спиталася.

«Є. Можете йти і записуватись, – порадила хазяйка, – бо в нас тепер в селі чоловіків нема, одні солдати, і робити коло землі нема кому. Ідіть, Міловице, в колгосп, просіться, і вас приймуть!»

Поснідавши останній раз із милості хазяйки холодною картоплею в лушпайках, нагодувавши нею дітей, пішла ти, Міловице, в той бік, куди показала тобі жінка, шукати роботи.

У колгосп тебе, Міловице, записали відразу, і в перший же день на обід видали миску каші й хліба.

«Будете робити гарно, то приходьте обідати щодня», – пообіцяла колгоспна кухарка.

«А можна мені й дітей із собою приводити?» – насмілилася ти спитати.

«А скілько у вас дітей?»

«У мене п’ятеро дітей, але тепер зі мною тільки троє менших».

«А в кого ж ви живете?» – допитувалася кухарка.

«У Мотрі…»

«Ну… тоді приводьте своїх дітей, тільки не щодня, як буде щось оставатися, то дітям дам, але, посовітувала б я вам, жіночко, нехай дітки ходять попід хати та й просять собі милостині у хазяїв, бо багато у вас дітей. А чоловік же ваш де?»

«Є чоловік, десь воює, на фронті».

«І хата своя в вас є?»

«Є».

«А чоловік же з фронту гроші вам висилає?»

«Куди ж він тепер слатиме, як ми евакуювалися?»

«То нащо ж ви із села їхали? – дивувалася колгоспна кухарка. – Хата у вас є, чоловік є! І скрізь же війна! Є люди, яким гірше, ніж вам! А тепер у Кривчунці таких, як ви, дуже багато, як вас усіх нагодувати?» – дорікнула.

Щоранку йшла ти, Міловице, тепер до колгоспу й робила там всяку роботу. І що з їжі давали тобі, все несла дітям, ділилася ти, Міловице, ще й зі своєю господинею. Бо жінка більше мовчала, а коли й говорила до тебе, Міловице, то все жалілася на твоїх дітей, що через них у її слабої доньки голова болить, жалілася на свою бідність, хоч і мала курей, і свиню, і ще багато чого у погребі.

«Такий тепер час, – пояснювала вона тобі, Міловице. – Не так ми тут жили до війни! Було у мене в хазяйстві всього, але ж… Скільки кругом тих голодранців і прохачів розвелося! І лізуть, і лізуть вони, і кожному дай їсти! Так скоро й собі старцями попід хати підемо».

Такі докори дуже боліли тобі, Міловице, але мусила ти мовчати, бо й так добре було, що мала з дітьми де голову притулити.

Стрічалася ти, Міловице, в Кривчунці й зі своїми людьми, з односельцями, і всі вони дуже дивувалися таким порядкам.

«Там війна, а тут наші солдати добре живуть: цілими днями п’ють горілку й гуляють із сільськими молодицями! Музика на все село кричить, і ввечері танці… Диво тобі, та й годі! Що ж це воно в світі робиться?» – казали люди.

«На те він і тил», – відказувала на такі слова ти, Міловице.

Було тобі дуже гірко, що мусила так мучитись. І діти твої тепер були хто де, і від чоловіка вістей не отримувала. А дитя, що в утробі жило, не давало тобі, Міловице, спокою. Незважаючи на тяжкий шлях, на недоїдання, трималося воно за життя.

На роботі ти, Міловице, підіймала на себе важкі мішки й тихцем надіялася, що вагітність твоя не втримається. І ні хвилини не присідала ти, й хапалася за найтяжчу роботу, але нічого дитині в животі не вадило. Тільки дуже болів у тебе поперек, Міловице, і без кінця нудило – гіркий шматок хліба колгоспного, і той не ліз тобі в горло.

Якось прийшла ти, Міловице, додому і ще знадвору почула страшенний галас у хаті, це кричала хазяйка на твоїх дітей.

«А повикручувало б вам руки! Заволоки, приблуди! А щоб ви повиздихали! – проклинала вона. – Ану ж геть мені з хати, волоцюги замурзані, щоб і не смерділо вами, злодюги!»

І чула ти знадвору, Міловице, дитячі крики і ляпаси.

«Що сталося?» – вбігла ти до хати, Міловице; тобі було дуже шкода своїх дітей.

«Як тобі не стидно, ти ще й питаєш?! – аж синіла від люті жінка. – Твої діти – злодюги! Пустила вас в хату… а вони – красти!»

І ти, Міловице, ніколи не чула до себе таких страшних слів; і плакали тепер твої діти…

«Що вони вкрали?» – питалася ти налякано.

«Я тільки поставила курям варити картоплю і відійшла на двір. Добре, що хоч швидко назад вернулася, бо був би баняк уже зовсім порожній! Входжу до хати, аж тут таке: він, – показала хазяйка пальцем на зарюмсаного Грішу, – прямо у мене перед очима тягне з баняка картоплину і жере! І я не знаю, скільки ці злидні ще картоплі з’їли, поки мене в хаті не було!»

Роздивившись невидющими очима по хаті, побачила ти, Міловице, що в темному кутку сиділи діти твої вкупі на підлозі, Маруся плакала, Гріша мовчав, а Іван тримав обома руками коло рота й смоктав гарячу картоплину, і з очей йому текли по замурзанім личку голодні сльози.

«Я їм усім дала доброї прочуханки! – кричала жінка. – Нехай знають, як красти! Я вам на другий раз руки поперебиваю, як побачу таке! Будете каліками попід хати ходити!» – кричала