Читати книгу - "Необдумана Міловиця"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
А ти, Міловице, пересиджувала в льоху з дітьми вже третю ніч, і бухкало у вас над головами, й свистіло – бої ішли. У тісному погребі разом вас сиділо душ із тридцять; їли ви з діжок квашену капусту, огірки і яблука-антонівки. А коли все позакінчувалося і не було вже чого пити, вирішили люди, що хтось мусить іти в село по воду.
«А там же стріляють», – боялися йти.
«Водички! Пити хочу!» – скімлили діти.
«Давайте, людоньки, я піду по воду, – згодилася якась бабка. – Я вже стара, однаково життя прожила, геть і уб’ють мене, то не так буде шкода, як молодих».
І люди згодилися: як бабка хоче, то нехай іде.
Пам’ятаєш, Міловице, як важкі дерев’яні двері вперше прочинилися на вулицю і випустили разом із теплом та вогкою парою нудний запах від випорожнень, бо до вітру виходити вам не можна було, і нужду справляли всі прямо в кутку у погребі…
Аж через годину бабця назад повернулася.
«Ой, діточки, а криниця ж звідси далеченько! – бідкалася стара. – Я поки доповзла, а набрати водички й нічим! То нашукала попід хати якогось відра. То щоб ви знали, людоньки, що ми в селі не самі такі втікачі, а по погребах скрізь іще багацько людей сидить, там до криниці вже й стежка є. Але, либонь, що від завтра почнуть нас евакуйовувати, бо німців із села вибили!»
І дякували ви, Міловице, бабусі, за свіжу водичку й за гарну новину, що скоро ваше ув’язнення закінчиться. І з рук в руки переходив щербатий кухлик.
«Яка ж смачна водичка!» – раділи люди.
«Еге ж, смачна! Либонь, смачніша, ніж у нас в криниці!»
«Та де смачніша?! Просто дуже пити хотілося».
І те відро бабусине дуже швидко спорожніло.
«Доведеться, люди, завтра нам виходити із льоху, бо ні дихати тут нема більше чим, і їсти тут ми не знайдемо. Чи так, чи інакше мусимо гинути», – понуро сказав якийсь чоловік.
«Ой що ж це бу-у-у-де! – заплакала молодиця. – Я ж чула, що німці наших людей живими палять, а маленьких дітей у криницях топлять!»
«Цить! Замовкни мені… – засичала на молодицю якась старша жінка. – Нема чого переляк сіяти! Хіба тебе й твоїх дітей уже хтось вбиває? Ти ж чула, що німців вже із села вигнали?»
І молодиця та перелякана трохи втихомирилася. Але за молодицею слідком починали плакати знуджені діти. І далі сидіти в льоху вже ніхто не міг.
А на ранок, Міловице, і справді хтось загримав до вас у двері.
«Гей! Є тут хто? – кричав солдат у темінь. – Виходьте всі надвір. Ми – свої!»
Заплакали налякані діти.
«Є! Є тут люди!» – гукали жінки.
«А скільки вас там є всього?»
«Багато», – відказала ти, Міловице, і пішла на голос.
І ви з льоху, наче примари, прикриваючись долонями від різкого світла, почали виповзати надвір. Запатлані старі жінки, зжовклі молодиці, старий дід, купа перемотаних у хустки й рядна замурзаних дітей.
«Виходьте з речами усі, будемо евакуювати вас у тил», – показував на порожні підводи молодий солдат.
На вулиці холодне повітря повертало вас, затворників, до тями. І загорталися ви кожен у своє шмаття, і виходили на світ Божий із смердючого льоху, і клубилася пара за вами услід.
Зачинивши двері останньою, перехрестилася ти до льоху, Міловице: «Дякувати Богу за цей сховок!» – сказала.
А коло льоху вже стояла підвода, в неї запряжена була руда конячка.
«Сідайте на сіні, – командував людьми чорнявий чоловік у солдатській шинелі, – та й будемо їхати до Кривчунки».
«А хіба там війни нема?» – питалися молодиці.
«Там – нема», – казав солдат.
«А як же це так, що тут є війна, а там – нема?» – дивувалися.
«Бо там – тил», – пояснював.
«А як же німці дійдуть і до тилу, то куди будемо тоді втікати?»
«Їдьте собі мовчки і не каркайте», – спиняв людей солдат.
А тоді як всі погрузилися, чмокнув він до коняки – і покотився віз по грузькій багнюці у спокійніше місце, де війни не було.
* * *
Пам’ятаєш, Міловице, село Кривчунка було як не з цього світу: хати стояли скрізь цілі, й ніде не було видно ніяких слідів війни. І бачила ти, Міловице, що гарно прибрані молодиці снували вулицями Кривчунки туди й сюди. А ви, втікачі, їхали довгою вулицею на підводах і тільки всьому дивувалися.
Бо в тилу пахло хлібом і пиріжками, і висіло біля хат чисто випране шмаття, і все, як і у вас вдома, тільки не було війни.
А ще в цьому селі грала музика – патефон!
І тобі, Міловице, враз відлягло від серця і стало спокійніше.
А ще як в’їхала ти з дітьми своїми у чималий хазяйський двір і почула запах вареної картоплі…
«Мамо, я дуже хочу їсти!» – щосили кричав Гріша.
«І я! – плакала Маруся. – Я теж дуже хочу картопельки!»
І тобі, Міловице, крутило в животі, але ти терпіла.
Як же підвода під’їхала під самі ворота і погонич спинив коней, низькі двері хатні прочинилися досередини і до вас вийшла немолода й сувора жінка. Вона, видко, не чекала на таких гостей, і не дуже вас хотіла, і не рада вам була, й того не приховувала.
«Приймай, хазяйко, квартирантів, біженців!» – жваво гукнув до сердитої жінки солдат. А вона подивилася на вас, прибульців, спідлоба, й не сказала нічого.
І в тебе, Міловице, кольнуло у серці, бо гірко тобі було йти жити до непривітних чужих людей, та ще й із малими дітьми.
По подвір’ї нового вашого дому ходили кури, і жінка мовчки насипала їм жменю зерна, аж тоді махнула рукою до тебе, Міловице, й запросила зайти з нею до хати.
У новій хаті вашій було натоплено й чисто. Біля чималого образа в кутку горіла червона лампадка, і на образі висів чистий вишитий рушник.
Хазяйка ваша витягнула з діжки в кутку й накраяла для вас чорного хліба та поставила на стіл миску з пісною картоплею.
Але і ти, Міловице, і діти твої були раді й такому убогому вгощанню.
Після квашеної капусти й огірків із чужого погреба, а потім і зовсім без ніякої їжі накинулися тепер ви на ту картоплю варену. І їли ви без страху, бо постерегла ти, Міловице, що на припічку стояв здоровий баняк із дрібною картоплею, мабуть, для курей чи свиней.
Понаїдавшись та відігрівшись, потомлені діти твої, Міловице, попадали хто де і відразу ж позасинали, а
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Необдумана Міловиця», після закриття браузера.