Читати книгу - "Необдумана Міловиця"

Тільки хата самотня ваша блимала на Ганю одним-єдиним сліпим віконечком, дивилася на дитину твою і далі, на перекопану війною Лису гору.

Ганя, либонь, осміхнулася до своєї хати, коли її побачила, а ще у хліві до неї кричала корова…

Ганя озирнулася на гору, десь там була ти, Міловице, її мати, а ще – сестричка й два братики…

Може, налякана Ганя спочатку й думала, щоб кинутися назад і наздогнати вас?…

Але чомусь не вернулася… Либонь, подумала дитина твоя, Міловице, про те, що йти до хати своєї треба ще швидше, бо вже минав довгий день, а корова ваша стояла у хліві сама.

І Ганя ще здалеку добре почула її тяжке гукання, ваша корова кричала на все село.

Уже й плетений перелаз уздовж садка побачила Ганя, із жовтої глини низьку клуню з розгорнутою соломою на покрівлі.

Ще на стежці вхопила Ганя цілий оберемок холодного й колючого сіна із сінника й, тяжко дихаючи, побігла у хлів до корови; розчахнула навстіж благенькі дерев’яні дверцята, й на дитину твою, Міловице, пахнуло солодкуватим запахом свіжого гною; клуби пари разом із нетерплячим сопінням корови вирвалися з-за прочинених дверей на мороз й огорнули Ганю з голови й до ніг.

Корова, обернувшись до світла, вдячно закліпала на маленьку господиню свою вогкими очима і протяжно помукала.

А Ганя твоя, Міловице, не спала вже другу добу, але не впала відразу ж до сну в теплому хліві, бо при денному світлі добре побачила вона, як коров’ячі дійки сильно надулися і стирчали в різні боки, повні молока. Корова була довго недоєна й дуже терпіла.

Ганя кинула в стійло корові пучок сіна і стала її доїти.

А корова глухо гула, хвицалася хвостом й раділа, повертала розумну рогату голову на Ганю й дивилася.

Напившись прямо з дійниці теплого молока, Ганя підставила дійницю ще й корові, і та випила все до краплі.

Підхопивши порожнє відро, Ганя збігла з горбка й набрала в нього води, набрала води із копанки, яку вичистив колись для тебе, Міловице, Ілько…

Добре напоївши корову, взяла Ганя її на налигача та й повела, Міловице, за собою на другий куток села, до Ількового дядька Степана.

Кругом по селу з дерев’яних широких коминів до неба здіймалися цівки жовтуватого диму, витали запахи борщу, свіжого хліба, печеної картоплі, пряженого молока. Село продовжувало жити і без тебе, Міловице. Напівспустошене, зранене й перелякане, воно жило…

«Не треба було йти, не треба…» – шепотіла потрісканими губами твоя Ганя сама до себе, неначе якусь молитву, і думки її були поряд із тобою, Міловице.

А в селі біля деяких хат уже знов стояли німецькі мотоцикли й чулася чужа гаркава мова.

Ганя байдуже йшла від хати до хати, і ніхто її не спиняв й не питався.

«Якби ж хоч дядько та дядина були вдома…» – шептала Ганя, тереблячи корову за мокрі боки.

На щастя, вся дядькова сім’я залишилася в селі. І хата, і двір їх були непошкоджені.

Побачивши з вікна Ганю з коровою, тітка вибігла надвір і, взявши у дитини твоєї, Міловице, з рук налигача, повела корову до свого хлівчика.

«А де ж мати з дітьми?» – питала дядина Текля Ганю вже в хаті.

«Мама… в якомусь селі, у льоху, разом із дітьми й людьми ховаються».

«Ой, Боже ж наш! – журився дядько Степан. – І не знати тепер, кому краще – нам чи твоїй матері! І чи ж добре зробила твоя мати Міловиця, що відважилася з маленькими дітьми на ту втечу. Розкидало ж, Ганю, усю вашу сім’ю по світі!»

«А як там ваша хата? Чи все ціле?» – допитувалася тітка.

«Не знаю», – тулячись головою до теплої печі, уже крізь напівсон відмовляла Ганя.

«Лягай, дитино, на піч, та й спи, – побачивши, як тяжко натомилася твоя дитина, Міловице, сказав дядько Степан. – Перебудеш поки що у нас, а там…»

Другого дня, ще лиш у вікнах розвиднилося, а Ганя вже порала свою корову, разом і дядькову. Аж по обіді вже побігла подивитися й до своєї хати.

А мертвих із поля під Лисою горою так ніхто і не прибрав.

Переступаючи через замерзлі трупи, йшла Ганя берегом і плакала, і навкруги було незвично тихо.

Аж тепер дитина твоя, Міловице, могла добре роздивитися на своє обійстя. На подвір’ї, там, де колись росла стара яблуня, тепер була величезна яма від вибуху, розкидана земля лежала скрізь. Ганя взяла вила й почала засипати її.

«Не треба, щоб на подвір’ї була яма», – думала Ганя.

* * *

Від того дня, Міловице, Ганя жила в свого дядька.

І щоб не їсти даремно чужого хліба, найнялася вона у сусідню з дядьковою хату за помічницю кухарки. До німців…

Та хата стояла порожньою, бо колишні хазяї втекли з неї ще тоді, як був перший наступ війни. З великої кімнати тої хати покинутої німці викинули надвір ліжко й скриню, а до печі позносили харчі й посуд, тут же склали дрова і поставили великий мідний казан для води.

Зранку й до вечора коло хати-кухні кричали кури й вищали свині, два хлопчики-підлітки, із сільських, мусили цілими днями птицю людську скубти і патрати. Як погано вискубували, то отримували тумаків у потилиці, а як гарно, то й обідати їх німці після себе кликали.

А Ганя у баби-кухарки була за помічницю біля печі. Все те, що німці зносили з села, треба було їм удвох поварити і попекти за день.

У великій кімнаті, через сіни, поставили німці собі довгого дубового стола, там і їли усі.

Перемити і прибрати за німцями мусила твоя Ганя, Міловице. Аж пізно вночі переходила інколи вона через темний берег подивитися до своєї хати.

* * *

А корову вашу, Міловице, німці були забрали й добавили до череди, щоб гнати в Германію.

«Ой, не можна, бо у мене є матка і кіндери, – плакала Ганя і показувала на пальцях. – Не можна нам без молока! Капут!»

І пожаліли німці свою молоденьку кухарку, і корову того разу Гані віддали, але тільки того разу…

Коли другий раз збирали худобу знов із села, то забрали й вашу, Міловице; і пішла корова десь далеко, а може, зарізали її у сусідньому селі.

«Що я мамі казатиму?» – плакала Ганя, жаліючись бабі-кухарці й тітці.

І ходила Ганя до своєї хати порожньої дивитися.