Читати книгу - "Книга пригод 3"

6

Загін Ратнасінха налічував ледве сотню чоловік, але то були добірні воїни, хоробрі, випробувані в багатьох кривавих січах. В передчутті близької битви вони при-острожували коней і співали бойової пісні:

Якщо збився твій тюрбан –

сором на весь світ!

Якщо меч іржа покрила,

нащо він тобі?

Ненавидь усім ти серцем

ворогів своїх!

Якщо збився твій тюрбан –

сором на весь світ!

Лунала серед гір бойова пісня, тупотіли кінські копита. Так минула ніч. Сонце розплющило своє багряне око і обсипало зливою золотого проміння загін Ратнасінха. І в рожевому ранковому світлі всі побачили на пагорбі неподалік ворожий табір.

Похнюплений, збайдужілий до всього і пригнічений розлукою з молодою дружиною, Ратнасінх поволі їхав на коні позаду війська. Якась нездоланна сила тягла його додому, чи не вперше в житті голову обсідали тривожні, важкі думки. Хіба ж передбачиш, як скінчиться битва? Згадка про безмежне щастя, яке він залишив, болісно стискала йому серце. Ратнасінх бачив перед собою лише затуманені слізьми очі любої Чінти, і була навіть мить, коли він ледве не повернув коня назад, до неї. І щораз менше йому хотілося іти назустріч ворогові…

До нього під'їхав один із досвідчених воїнів:

— Брате, поглянь, он на тому високому пагорбі розташувалося вороже військо. Як ти гадаєш, може, на нього напасти зненацька? Ворог не сподівається, і ми швидко розіб'ємо його. Якщо ж зволікати, ворог оговтається і влаштує нам відсіч. А це вже гірше, бо воїнів у нього не менше тисячі.

Ратнасінх занепокоєно подивився на ворожий табір.

— Мабуть, що так, — нарешті озвався він.

— То будемо нападати?

— Як хочете. Але не забувайте, що ворогів куди більше.

— То й що? Адже нам доводилося розбивати і переважаючого ворога.

— Воно-то так, але чи варто зосліпу кидатися у вогонь?

— Брате, невже це я чую від тебе? Воїн і живе для того, щоб нехтувати небезпекою! Тож не барися з наказом, а ми вже покажемо себе в битві.

— Усі надто стомлені. Може, краще трохи перепочити?

— Ні, брате, якщо вони нас помітять, не минути лиха.

— Тоді вперед, на ворога!

І воїни Ратнасінха помчали на ворогів. Та щойно вихопилися на пагорб, як зрозуміли, що то тільки здавалося, ніби ворог ні про що не здогадується. Навпаки, ворог сам готувався напасти першим. А відступати було вже пізно, довелося прийняти бій. Тим більше, що невеличкий загін не злякався, адже вів його уславлений Ратнасінх! Не злічити битв, виграних ним, тож і тепер, цієї скрутної хвилини, він не розгубиться.

Воїни шукали поглядом свого ватажка, та його ніде не було. Де ж він подівся? Невже напризволяще залишив своїх» бойових побратимів? Ні, це неможливо! Певно, він десь поблизу, лаштує ворогові якусь пастку.

А ворог уже майже поряд. Що могла вдіяти жменька воїнів проти переважаючого ворога? Звідусіль залунали крики:

— Ратнасінху, брате, де ж ти? Ми чекаємо на тебе! Поглянь, ворог уже поруч, а ти мовчиш! Стань попереду, додай нам відваги й поведи безстрашно до перемоги та слави!

Але не озивався Ратнасінх, а ворог — ось він.

Почалася кривава січа. Воїни Ратнасінха сміливо кинулися на ворога, бо й відчай додав їм сил. Та що з того, що вони билися, як леви, коли ворог переважав удесятеро, а ватажок десь зник? Ніхто вже не сумнівався, чим скінчиться битва. Маленький загін танув на очах: той поліг, коли майже дістався до ворожого полководця, того вбили, коли він видирався на бойового слона… Вороги й самі не могли стримати захоплених вигуків, бачачи мужність Ратнасінхових воїнів. Тільки ж такі воїни здобувають славу, а не перемогу.

Невдовзі все скінчилося. Немов несамовитий ураган пронісся над полем битви, а тоді вщух.

Якби ж то жменька сміливців та не позбулася свого ватажка, вони б таки здолали ворога! Але Ратнасінх наче крізь землю запав. Даремно ворожі воїни розглядали полеглих Ратнасінхових воїнів, намагаючись знайти їхнього полководця, бо давно мріяли запопасти його до своїх рук. Обнишпорили кожен виярок, кожен пагорок, та ніде не знайшли його. Ворог здобув перемогу, але не такої перемоги прагнув він.

7

А Чінту охоплював дедалі більший неспокій. Ніколи ще не відчувала вона себе такою безпорадною. Її не полишало відчуття, що от-от має статися щось непоправне. Невже їй, бідолашній, судилося долею велике кохання, тій, яка ще маленькою втратила матір, яка мусила зростати у військових походах, ховатися по лісах і печерах? Тій, яка і після смерті батька не знала спокійної хвилини? Невже небо змилувалося над нею, і вона знайшла своє щастя? Але ж чому такою тривогою повниться її серце! Що б це значило?

Якби ж то милосердний Господь повернув їй її милого, неушкодженого й здорового, вона без вагання зреклася б дотеперішнього життя, оселилася б у найглухішому селі й слугувала б чоловікові, раз і назавжди позбувшися думок про ратні подвиги.

День згасав, і сонце, немов похнюплений воїн, що зазнав поразки, шукало якогось сховку. Зненацька перед Чінтою постав воїн з непокритою головою, босий і без зброї. Її наче блискавкою вразило. Хвилю вона сиділа, наче закам'яніла, а тоді підвелася, підбігла до воїна і, тамуючи несамовите калатання серця, запитала тремтячим голосом:

— Чи врятувався хтось?

— Ні, — була відповідь.

Чінта обхопила голову руками й знеможено опустилася на землю.

— Ворог уже підходить! — згукнув воїн.

— Підходить?

— Так. Він уже зовсім близько.

— Мерщій приготуйте мені поховальне багаття! Часу обмаль!

— Нас усіх переб'ють!

— То вже ваша справа подбати про все. А я виконую свій останній подружній обов'язок.

— Якщо зачинити фортецю, ми зможемо захищатися не один місяць…

— То захищайтесь! А я вже ні з ким воювати не хочу.

Сутінки насувалися невідворотно, немов переможний ворог. У фортеці квапливо лаштували поховальне багаття.

І ось воно запалало. Чінта, як і личить відданій дружині, виконувала останній ритуальний обряд. Променіючи щастям і вродою, вона повільно зійшла на високий стос дров.

8

Довкола гуготливого багаття юрмився люд. Ніхто вже не думав про те, що ворог оточує фортецю. Кожен стояв похнюплений, на обличчях застиг розпач і безмежний смуток. А ще ж учора на цьому місці лунали весільні пісні. Там, де зараз палахкотів вогонь, зводився шлюбний вівтар. І так само священне полум'я