Читати книгу - "Твори у дванадцяти томах. Том третій"

Обидва вони — Ліч і Джонсон — убили б Вовка Ларсена при першій нагоді, але цієї нагоди ніяк не траплялося.

Вовк Ларсен був занадто хитрий, а крім того, вони не мали підходящої зброї. Самими кулаками годі їм було що зробити. Інколи Ларсен заводив бійку з Лічем; той завжди відбивався, мов дикий кіт, — зубами, нігтями, кулаками, аж поки, знесилений або непритомний, гепався на палубу. Проте від бійки він ніколи не ухилявся. Диявол, що сидів у ньому, кидав свій виклик диявольській натурі Вовка Ларсена. Досить було їм обом одночасно з'явитись на палубі, як відразу ж починалася лайка й бійка. Мені доводилося бачити, як Ліч накидався на Вовка Ларсена без будь-якого приводу або виклику. Одного разу він метнув на капітана свого важкого ножа і схибив усього на дюйм. А то якось із салінга впустив на нього сталеву такелажну швайку. Звичайно, влучити з висоти сімдесят п'ять футів, коли шхуну весь час хитає, нелегко, але гострий кінець швайки все ж мало не зачепив голови Вовка Ларсена, коли той показавсь із каюти, і ввігнався на добрих два дюйми в тверду дошку палуби. А іншого разу він пробрався в мисливський кубрик, схопив набиту рушницю і вже хотів вискочити з нею на палубу, тільки що Керфут спіймав його і обеззброїв.

Я часто дивувався, чому Вовк Ларсен не вб'є Ліча й не покладе цьому край. Та Ларсен тільки всміхався: видно, ця гра тішила його. Він знаходив у ній якийсь особливий смак; либонь, таке відчувають люди, що люблять приручувати диких звірів.

— Життя набуває особливої гостроти, коли ним важити, — пояснював він мені. — Людина від природи грач, і життя — найбільша ставка, що вона може поставити. Що більший ризик, то більше гостроти в відчуттях. Чому я Повинен відмовлятись від приємності доводити Ліча до нестями? Та й йому ж я роблю приємність. Ми обидва зазнаємо сильних відчуттів. Він живе розкішніше, ніж будь-хто з матросів, дарма що не розуміє цього. Бо він має те, чого вони не мають, — перед ним є мета, є прагнення, Що заволоділо ним до решти: він прагне вбити мене, і його окрилює надія, що йому це пощастить зробити. Справді, Гампе, — він живе високим і змістовним життям. Навряд чи коли раніш він жив так повно й яскраво, і я іноді щиро заздрю йому, коли бачу його під владою нестямної люті й пристрасті.

— Але ж це ницо! Ницо! — вигукнув я. — Адже на іншому боці всі переваги!

— А хто з нас двох ниціший — я чи ви? — спитав він поважно. — Потрапляючи в неприємне становище, ви йдете на компроміс із своїм сумлінням, ви пристосовуєтесь. Якби ви справді були людина велика й вірна собі, ви стали б на бік Ліча та Джонсона. Але ви боїтеся, ви боїтеся! Ви хочете жити! Життя, що є у вас, волає, що воно хоче жити, жити за всяку ціну; отже, ви живете ганебно, зраджуєте свої ідеали, грішите проти вашої ж власної жалюгідної моралі; і якби пекло справді існувало, то ваша душа попала б просто туди. Моя роль краща. Я не грішу, бо я вірний тому, що загадує мені життя. Я принаймні щирий сам перед собою, а ви — ні.

В тому, що він сказав, була гірка правда. Мабуть, я таки ниций боягуз. І чим більше я про це думав, тим ясніше для мене ставало, що мій обов'язок — скористатися з його поради, приєднатись до Джонсона й Ліча і звести якось Вовка Ларсена зі світу. Якраз тоді, гадаю, прокинувся в мені успадкований від предків суворий дух пуритан, що виправдували навіть убивство задля справедливості. Ця думка не давала мені спокою. Хіба то не був би щонайморальніший учинок — звільнити світ від такої потвори? Людство стане від того тільки краще й щасливіше, а життя — вільніше й радісніше.

Я міркував про це безсонними ночами, лежачи на койці і перебираючи в думці безкраю низку подій. Я розмовляв із Джонсоном і Лічем під час нічної вахти, коли Вовк Ларсен був унизу. Вони обидва втратили надію: Джонсон тим, що мав зневірливу вдачу, а Ліч тим, що знесилився в марній боротьбі. Та якось уночі він схопив мене за руку, палко стиснув її і сказав:

— По-моєму, ви чесний чоловік, містере Ван-Вейдене. Але сидіть собі на місці й притримуйте язика. Мовчки робіть своє діло, та й годі. Ми однаково пропащі, я знаю, та все ж ви, може, й станете нам у пригоді, як нам прийдеться аж занадто скрутно.

Другого таки дня, коли на траверзі в нас із навітряного боку з'явився острів Вейнрайт, Вовк Ларсен вимовив пророчі слова. Він щойно дав стусана Джонсонові, а потім і Лічеві, що кинувся рятувати свого товариша.

— Лічу, — сказав він, — ти знаєш, що рано чи пізно я тебе вб'ю?

Той тільки загарчав на відповідь.

— А тобі, Джонсоне, життя врешті так остогидне, що ти сам стрибнеш за борт, не чекаючи, поки я тебе докопаю. Згадаєш мої слова.

— Це гіпноз, — додав він, звертаючись до мене. — Закладаюся з вами на місячну платню, що він так і зробить.

Я надіявся, що його жертви зможуть утекти, коли ми наливатимемо в барила воду, але Вовк Ларсен знав, де вибрати місце. «Привид» об'якорився за півмилі від лінії прибою, що обмережувала пустельний берег, якраз навпроти глибокої ущелини з прямовисними стінами вулканічного походження, по яких було годі й видертись нагору. І тут під його безпосереднім наглядом — він сам зійшов на берег — Ліч і Джонсон наливали водою маленькі барильця й котили їх до моря. Втекти на шлюпці не було ніякої змоги.

А проте Гаррісон і Келлі таки спробували втекти. Вони вдвох на своїй шлюпці перевозили на шхуну барила з водою, по одному за раз. Саме перед обідом, вирушивши до берега з порожнім барилом, вони звернули й попливли ліворуч, з наміром обігнути мис, що виступав у море й загороджував їм шлях до волі. Там, за пінявими бурунами, лежали мальовничі селища японських колоністів, а усміхнені долини стелилися далеко в глиб острова. Діставшись туди, втікачі могли б уже не боятися Вовка Ларсена.

Я завважив був, що Гендерсон і Смок весь ранок тиняються по палубі, але тільки тепер зрозумів, для чого це. Діставши карабіни, вони не поспішаючи почали стріляти по втікачах. То була спокійна демонстрація влучної стрільби. Перші кулі, не заподіявши шкоди, просвистілн