Читати книгу - "Кандід"

Найсміливіший із учених, ображений тим, що хтось засумнівався, чи є в нього душа, наставив на співрозмовника діоптри свого квадранта, провів два виміри, а при третьому мовив так: «Ви гадаєте, пане, що оскільки маєте тисячу туазів від голови до п'ят, то ви є…» — «Тисячу туазів! — вигукнув карлик. — Боже праведний! Звідки він може знати мій зріст? Тисячу туазів! Він не помилився ані на п'ядь! Цей атом мене виміряв, він — геометр і знає мої розміри, а я дивлюся на нього крізь мікроскоп і навіть не уявляю, який він заввишки!» — «Так, я виміряв вас, — відповів фізик, — а зараз виміряю і вашого супутника-велетня». Пропозицію було прийнято; його ясновельможність витягся долі на весь зріст, бо якби він стояв, голова його була б високо над хмарами. Наші філософи встромили йому високу щоглу в те місце, яке доктор Свіфт[149]неодмінно назвав би повним ім'ям, але я втримаюся від цього, бо надто шаную дам. А потім за допомогою системи пов'язаних між собою трикутників обчислили, що предмет, який лежить перед ними, є юнаком заввишки у сто двадцять тисяч футів.

Тоді Мікромегас виголосив такі слова: «Тепер я бачу, як ніколи, що не можна судити про речі за їхньою видимою величиною. О Боже, який наділив розумом істоти, що видаються такими мізерними! Створити безмежно мале і безмежно велике не коштує тобі ніяких зусиль. І якщо тільки існують істоти, менші від оцих, то, мабуть, вони можуть переважати розумом тих велетів, що їх я бачив у космосі; одна їхня ступня накрила б усю планету, на яку я спустився».

Один із філософів відповів йому, що він може не сумніватися — розумні істоти, менші за людину, справді існують. Він розповів про бджіл, не Вергілієві казки,[150] а те, що наукою відкрив Сваммердам[151] і анатомічно дослідив Реомюр.[152] Потім сказав, що існують тварини, які для бджіл є тим самим, чим бджоли є для людини, або ж сам сіріусянин для тих величезних істот, про яких він щойно казав, або ті велетенські істоти для інших істот, яким вони видаються мізерними атомами. Помалу зав'язалася цікава розмова, і Мікромегас мовив такі слова:

Розділ сьомий

Розмова з людьми

«О розумні атоми, в яких одвічна Істота захотіла втілитися в усій своїй могутності та мудрості! Ви, звичайно, втішаєтеся на своїй планеті найчистішою радістю, бо, маючи так мало матерії й так багато духу, ви, напевне, живете тільки любов'ю та роздумами, тобто справжнім життям розумних істот. Досі я ніде не бачив справжнього щастя, але воно, безперечно, тут!» На ці слова філософи скрушно похитали головами; а один із них, найвідвертіший, щиро зізнався, що, окрім невеликої кількості мало шанованих на Землі людей, усі інші — то зграя божевільних, лютих і безталанних. «У нас більше матерії, ніж потрібно для того, щоб чинити зло, — сказав він, — якщо тільки зло спричиняється матерією; і забагато духу, якщо зло спричиняється духом. Чи знаєте ви, що в цю саму хвилину, коли я розмовляю з вами, сто тисяч божевільних нашої породи в капелюхах[153] ріжуться із сотнею тисяч таких самих істот у чалмах; і так ведеться на всій Землі з давніх-давен?» Сіріусянин здригнувся і спитав, яка причина цих жахливих чвар між такими кволими тваринами. «Ідеться про клапоть землі, не більший за вашу п'яту,[154] — відповів філософ. — Та це зовсім не означає, що хтось із тих мільйонів, які ріжуть одне одного, хоче скористатися з цього клаптя землі. Одні б'ються за те, щоб він дістався людині, яку звуть султаном, а інші — людині, яку бозна-чому називають кесарем. Усі вони ніколи не бачили й не побачать цього спірного клаптя землі; і майже жодна з істот, які ріжуться між собою, ніколи не бачила істоти, заради якої б'ється».

«О нещасні! — обурено вигукнув сіріусянин. — Звідки в них така жорстокість! Мене пориває ступити три кроки й розчавити ногами весь цей мурашник нікчемних убивць».

«Не завдавайте собі клопоту, — відповіли йому. — Вони знищать себе й самі. Знайте, що за десять років не лишиться й сотої частини цих бідолах; та навіть, якби вони не взялися за мечі, їх усіх повалив би з ніг голод, виснажлива праця та нестриманість. Проте карати слід би не їх, а тих варварів, які, сидячи в своїх кабінетах і перетравлюючи ситу їжу, наказують нищити мільйони людей, а потім урочисто славлять за це Бога в своїх молитвах». Мандрівник відчув жаль до нікчемного людського племені, в якому відкрив такі разючі контрасти. «Оскільки ви представляєте розумну меншість, — звернувся він до своїх співрозмовників, — і, очевидно, нікого не вбиваєте задля грошей, скажіть мені, будь ласка, що ви робите?» — «Ми анатомуємо мух, — відповів філософ, — вимірюємо лінії, вираховуємо числа; ми доходимо згоди в двох-трьох зрозумілих для нас проблемах і провадимо нескінченні суперечки щодо двох-трьох тисяч незрозумілих». Сіріусянину та сатурнянину одразу ж спало на думку поставити цим мислячим атомам кілька запитань, щоб вияснити, в чому вони сходяться. «Яка, на вашу думку, кутова відстань від сузір'я Пса до великої зірки Близнят?» — спитав Мікромегас. Вони відповіли в один голос: «Тридцять два з половиною градуси». — «А скільки від вас до Місяця?» — «Заокруглено шістдесят земних радіусів». — «Скільки важить ваше повітря?» Мікромегас сподівався заскочити їх зненацька цим запитанням, але вони відповіли, що повітря важить приблизно в дев'ятсот разів менше, ніж дистильована вода такого ж об'єму, і в дев'ятнадцять тисяч разів менше, ніж дукатне золото. Карлик із Сатурна, вражений їхніми відповідями, ладен був прийняти за чаклунів цих істот, у яких чверть години тому не хотів визнавати існування душі.

Зрештою Мікромегас сказав: «Коли ви так добре знаєте те, що поза вами, то, певно, знаєте ще краще те, що всередині вас. Скажіть мені, що являє собою ваша душа і як ви мислите?» Філософи знову заговорили всі разом — але кожен своє. Найстарший цитував Арістотеля,[155] другий посилався на Декарта,[156] третій — на Мальбранша,[157] цей — на Лейбніца,[158] той — на Локка.[159] Старий перипатетик[160] заявив з глибокою переконаністю: