Читати книгу - "Кандід"

«Я не досить добре розумію грецьку мову», — сказав велетень. «Я теж», — відповіла філософська міль. «Чого ж ви цитуєте того Арістотеля по-грецькому?» — здивувався сіріусянин. «Бо те, чого ти не розумієш, слід цитувати мовою, якої не знаєш», — відповів учений.

Слово взяв картезіанець[163] і мовив так: «Душа — це чистий дух, який дістає усі метафізичні поняття ще в утробі матері, а вийшовши з неї, мусить іти до школи і знову вчити те, що він уже добре знав і чого більше не знатиме». — «Який же сенс, — заперечила восьмимильна істота, — бути таким ученим в утробі матері і стати невігласом, коли на обличчі виросте борода? І що ти розумієш під словом «дух»?» — «Що за дивне запитання? — відповів філософ. — Не маю про це найменшої уяви: кажуть, він пов'язаний із матерією». — «А чи знаєш ти принаймні, що таке матерія?» — «Аякже, — відповів той. — Ось, наприклад, цей камінь. Він сірого кольору, має форму, має три виміри, має вагу і може бути поділений на менші частки». — «Гаразд, — відповів сіріусянин. — Але що ж усе-таки являє собою ця річ, яка видається тобі подільною, важкою, сірою? Ти бачиш кілька її ознак: але чи знаєш ти її суть?» — «Ні», — відповів філософ. — «Отже, ти не знаєш, що таке матерія».

Тоді добродій Мікромегас звернувся до іншого філософа, якого тримав на великому пальці, і спитав у нього, що таке душа і що вона робить. «Нічого, — мовив філософ, послідовник Мальбранша. — Усе за мене робить Бог; я все бачу і здійснюю через нього, він вершить усі діла, а я ні в що не втручаюся». — «Це те саме, що не існувати взагалі, — заперечив мудрий сіріусянин. — А ти, мій друже, — звернувся він до послідовника Лейбніца,[164] — як визначаєш душу?» — «Це, — відповів філософ, — стрілка, яка показує години, тим часом як моє тіло їх відбиває; або ж, якщо хочете, вона відбиває години, тим часом як тіло показує їх; іншими словами, моя душа — дзеркало всесвіту, а тіло — оправа дзеркала: це ж цілком очевидно».

Мікроскопічний прихильник Локка[165] був теж поруч і, коли Мікромегас звернувся до нього, сказав: «Я не знаю, як думаю, але знаю, що завжди думаю у зв'язку зі своїми відчуттями. Не сумніваюся в тому, що є субстанції нематеріальні й наділені розумом; але дуже сумніваюся, чи Бог може наділити розумом матерію. Я шаную одвічну могутність — не мені обмежувати її; я нічого не стверджую; я задовольняюся тим, що вірю: на світі куди більше можливих речей, ніж нам здається».

Створіння з Сіріуса всміхнулося: цей філософ здався йому не менш мудрим, ніж інші; а карлик-сатурня-нин хотів навіть обняти послідовника вчення Локка, та не дозволила невідповідність у зрості. Однак, на лихо, озвалася ще одна комашка в чотирикутному капелюсі,[166] перебивши всіх інших комах-філософів, вона сказала, що знає таємницю буття, що цю таємницю розкрито в «Сумі» святого Томи Аквінського.[167] Це створіння зверхньо подивилося на двох небесних прибульців і заявило, що вони самі. Їхній світ, їхні сонця, їхні зірки — усе створене лише для людини. На ці слова наші два мандрівники впали один на одного, задихаючись від того невтримного сміху, який, за словами Гомера,[168] властивий богам; їхні плечі та животи так трусилися, що корабель, який сіріусянин тримав на нігті, впав у кишеню штанів сатурнянина. Обидва добродії довго шукали його, поки врешті знайшли і навіть зібрали весь екіпаж. Тоді сіріусянин знову звернувся до маленьких комашок; він говорив з ними доброзичливо, хоча в глибині душі був роздратований, що ці незмірно малі істоти наділені такою незмірно великою пихою. Він пообіцяв написати для них гарний філософський трактат, спеціально для їхнього вжитку, з якого вони дізнаються про суть усіх речей. І справді, перед тим як повернутися на свою планету, він вручив їм цю книгу, і її приставили в Париж, в Академію наук. Та коли секретар[169] розгорнув цей том, він побачив лише чисті сторінки. «Еге! — вигукнув він. — Так я і думав».

КАНДІД, АБО ОПТИМІЗМ[170]

Розділ перший

Як виховали Кандіда в прекрасному замку і як його звідти вигнали

Жив у Вестфалії, в замку барона Тундер-тен-Тронка, юнак, якого природа обдарувала найлагіднішою вдачею. Вся душа світилася в нього на обличчі. Він досить тверезо дивився на світ і мав простий розум; тому-то, гадаю, і звали його Кандідом.[171] Старі замкові слуги мали підозру, що він син сестри барона та одного доброго й чесного шляхтича-сусіди, за якого ця панна ніяк не хотіла віддатися, бо він міг довести лише сімдесят одно шляхетне покоління, а решта його генеалогічного дерева загинула від руїнницької сили часу.

Барон був одним з наймогутніших володарів у Вестфалії, — в його замку були двері й вікна. Велика зала була навіть оздоблена шпалерами. Всі собаки його чорного двору в разі потреби ставали його мисливською зграєю; його конюхи були й псарями; сільський панотець був його двірським капеланом. Усі вони звали його монсеньйором і сміялися, коли він розповідав небилиці.

Баронеса важила майже 350 фунтів і через те зажила великої пошани. Вона дбала про честь дому з гідністю, яка ще більше надавала їй ваги. Її донька Кунігунда, сімнадцяти років, була рожева, свіжа, огрядна і спокуслива. Син барона здавався цілком гідним свого батька. Вихователь Панглос[172] був оракулом дому, і малий Кандід слухав його лекції з повним довір'ям, властивим вікові і вдачі. Панглос викладав метафізико-теолого-космолого-нігологію.[173] Він прегарно доводив, що немає чину без причини[174] і що в цьому найкращому з можливих світів замок вельможного барона є найкращий із замків, а вельможна пані — найкраща з усіх можливих баронес.

— Доведено, — говорив він, — що речі не можуть бути інакшими;[175] а як усе на світі створено для мети, то неодмінно для найкращої. От, уважайте, носи створено для окулярів;[176] і тому ми носимо окуляри. Ноги, очевидячки, призначено для того, щоб їх обувати, і от ми носимо черевики. Каміння існує, щоб його тесати і будувати замки, і от наш ясновельможний пан має найкращий замок; найбільший барон провінції повинен мати і найкращу господу. Свині, нарешті, існують для того,