Читати книгу - "Долина совісті"

Якийсь час Філософ розглядав заслане хмарою небо над Гремовою головою.

— Зазвичай у казках все відбувається інакше. Тільки добрий душею, хоробрий, здатний співчувати…

— На жаль, — кинув Грем…»

* * *

Задзвонив телефон. Влад відірвався від комп’ютера, простягнув руку до слухавки:

— Алло…

— Доброго дня, — чемно мовив жіночий голос, і Влад подумав, що це, напевно, кур’єр, котрий везе йому рукопис сценарію.

— Добридень…

— Вас турбує одна ваша знайома, — сказав голос дуже офіційно. — Повірте, я в жодному разі не стала б вам надокучати… але залишила у вашому будинку дуже важливу для мене річ. Коли я можу забрати її?

Кутики Владових губ поповзли вниз так різко, наче рот стягло клеєм:

— Анжело? — перепитав він по хвилинній, напевно, паузі. — Важлива річ — це шампунь?

— Ні, — заперечила трубка так холодно, що у Влада ледве не вкрилося памороззю вухо. — Йдеться про сумочку — це подарунок… То коли я можу забрати свою річ?

— Сумочка, — тупо повторив Влад.

— Шампунь можете залишити собі, — дозволила слухавка глумливо.

— Дякую, — Влад щосили намагався бути чемним. — Записка на воротях — ваша робота?

— Так, — сказала трубка тоном королеви. — Я повернулася відразу ж, щойно виявила пропажу, але вас уже не було.

«А на зустріч з читачами вона, певно, прийшла, аби попросити свою сумочку», — подумав Влад в’їдливо.

І відразу здригнувся від вкрай неприємної, але поки дуже примарної думки.

— Ось що, — кинув рішуче. — Ви можете приїжджати хоч зараз… Я залишу вашу сумочку на поштовій скриньці. Просто простягнете руку і заберете — навіть якщо мене не буде вдома.

— Дуже ґречно, дякую, — повідомила слухавка.

А Влад раптом зрозумів, що за думка змусила його внутрішньо напружитися хвилину тому. Зважаючи на логіку подій, Анжела вже перегоріла, розірвала виниклі було пута. Тож хворобливого потягу більше немає, і тепер вона мала би болісно відрікатися всього вчиненого під владою пут.

Тому, і при смертельній загрозі, й у пошуках золотого зливка вона не повинна телефонувати Владові, котрий вигнав її з будинку, наче кішку, причому кішку драну…

Чи ця дешева пластмасова сумка на блискавці справді настільки їй дорога?

Трубка давно попискувала короткими гудками, а Влад сидів, втупившись у екран, де чимчикував Долиною Совісті Гран-Грем з товаришами.

Вона поводиться так, ніби дражнить пута.

Немає нічого гіршого — прив’язатися, перегоріти, а потім прив’язатися знову. Це болісно. Це — майже напевно смертельно. Багато років тому, прощаючись із Дімкою, Влад іще не знав цього.

Якщо відкрити нижню шухляду столу і припідняти одночасно всі папери, що там накопичилися, — на дні віднайдеться чорно-біла фотографія, майже не пожовкла від часу. Випускники спускаються шкільними сходами, щоб з жартами-примовками окупувати автобус…

От лишень не висуватиме Влад шухляди й не ворушитиме папери. Зараз він устане, загорне в газети чужу пластикову сумочку, віднесе на подвір’я і покладе зверху на поштову скриньку. Й — усе. На цьому історія з Анжелою знайде, нарешті, остаточний фінал.

— Сподіваюся, більше вона нічого не забула, — промовив Влад уголос.

У цей час за вікном просигналив автомобіль.

* * *

— Пане Палій! Вам пакет! Рукопис за дорученням «Усефільму»! Пане Палій, ви вдома?

Влад вийшов на ґанок. Хлопець років вісімнадцяти стояв біля воріт, розмахуючи великим конвертом, а за його спиною фиркав маленький кур’єрський фургон.

— Розпишіться тут, — хлопець шльопнув відомість на теплий капот. Влад узяв простягнену ручку, схилився над аркушиком у пошуках галочок-підказок…

Його вхопили за лікоть. Влад обернувся — замість кур’єра поруч стояла жінка в об’ємній рудій шубі.

— Можу я отримати свою сумку?

Влад обернувся до хлопця. Кур’єр радісно посміхнувся:

— А я підкинув вашу знайому, зараз же такі дороги…

Здається, він чекав на похвалу.

Влад перевів погляд на Анжелу.

Майнула млява думка: чому він повинен перейматися життям і здоров’ям цієї баби? Зрештою, якщо вона стане надміру надокучливою… Можна й поліцію викликати. А коли вона навіть помре… Чому Влада повинно це турбувати?! Бог — свідок, він зробив усе можливе, його совість чиста…

Так. Долину Совісті Влад не перетнув би й до половини.

— Можу я отримати свою сумку? — холодно повторила Анжела.

Влад розвернувся і пішов до будинку. Щось закричав кур’єр — ну, звісно, адже Влад не розписався про отримання конверта… Він повернувся. Поставив свій підпис. Знову пішов до будинку, взяв у вітальні з придзеркальної тумби сумочку з лазневими причандалами і знову вийшов у двір. Стримався, щоб не запустити сумочкою в Анжелу, і не відводячи погляду, простягнув їй забуту річ:

— Маю надію, ми більше не побачимося?

Отут вона посміхнулася, чарівно і водночас жорстко. У цій посмішці було й подвійне, і потрійне дно, у Влада сам собою підтягся мало не до ребер живіт.

— Певна річ, — запевнила Анжела.

Рушила до машини — кур’єр уже сидів за кермом. Взявшись за дверцята, жінка обернулася до Влада:

— До речі, як ви почуваєтеся? Подейкують, наче хворіли?

— Хто це таке каже? — перепитав Влад, відчуваючи, як затерпають від холоду щоки.

Вона не знітилася:

— Я намагалася розшукати вас через видавця, і він сказав мені…

— Він нічого вам не говорив, — рубонув Влад пошепки. — З чого ви взяли, що я хворів?

Вона знизала плечима. Відчинила дверцята.

— Стійте! — гаркнув Влад.

Дверцята гупнули. Влад стрибнув уперед і перепинив машині дорогу. Хлопець-кур’єр, судячи з усього, вже зрозумів, наскільки помилився, підвізши фатальну пані.

— Га? — розгублено запитав він, визирнувши у привідкрите вікно.

— Нехай ваша супутниця вийде, — попросив Влад. — Ми ще не договорили.

Анжела, котра зручно вмостилася на сидінні поруч з водієм, підняла й опустила вкриті хутром плечі. Влад рвонув дверцята. Анжела зробила спробу замкнути їх, але було пізно.

— На кілька слів, — сказав Влад, важко дихаючи.

— З якого дива? — холодно запитала Анжела. — Я повернула собі свою річ. Зачиняйте дверцята.

— Чому це ви вирішили, що я хворів?

— Хіба ні? — перепитала вона роздратовано.

Влад випустив дверцята, і Анжела миттю замкнула їх зсередини. Хлопець завів машину, і фургон невдовзі зник.

Влад довго стояв біля воріт і дивився вслід машині. Свіжий сніг засипав, згладжував ребристі сліди коліс на білому шляху.

Кепське передчуття.

* * *

«Нащо лишень я пішла з дому! — плакала Дея. — Дурепа я, дурепа, так мені й треба, ось умру на цій рівнині, буде мені наука на всеньке життя!

— Ми не підемо через Долину Совісті,