Читати книгу - "Ukrainian dream «Последний заговор»"

— Марку, Марку, — він розплющив очі, над ним стояла медсестра і промивала ваткою, змоченою в спирті, рани на обличчі, — як же так, га? І навіщо ти вліз у ту бійку?

— Яку бійку? — йому було важко говорити, бо в роті було повно вати і якихось ліків, він ледь рухав язиком.

— А, ти вже й не пам'ятаєш?

— Ні, не пам'ятаю. — Він раптом зрозумів, що нічого не пам'ятає, абсолютно. Він не пам'ятав, який зараз день, і що було з ним учора й сьогодні, він теж не пам'ятав. Він пригадував тільки, що зустрівся з Дашею, і потім усе, чорно, ніби хтось стер із пам'яті всі події. — А який день зараз?

— Середа, — медсестра перев'язала рани на руці й поклала щось тепле на живіт.

— А. Я давно тут?

— Другий день. Тебе вчора привезли побитого, страшно було дивитися. Ти зі співкамерниками побився.

— Так? Не пам'ятаю. А чого я бився з ними?

— Кажуть, що вони про твою матір щось погане сказали.

— А, ясно. Тоді я міг. Я не люблю, коли про матір говорять щось не те. А мені довго тут лежати ще?

— Тиждень. Поки вичухаєшся. Тобі ж зуби повибивали, ребра цілого нема ні одного. Тиждень, а може, й більше.

— Ясно.

Медсестра подивилася на нього лагідно й мило, йому здалося, що вона хоче йому щось сказати, але боїться це сказати. Вимкнула в палаті світло і, виходячи, зачинила двері.

— Спіть.

— Спробую. — Марк заплющив очі й уявив перед собою Дашу, її вуста, її теплі, ніжні руки, усміхнувся та заснув. Йому ввели снодійне, щоб краще спав, бо засинати, коли в тебе болить усе тіло, без снодійного дуже важко.

Розділ 26 (Chapter 26)

Макс недовго пожив у Маші. На третій день їхнього співжиття Маша прийшла не сама, а з високим молодим чоловіком, який подивився на Макса так, що той зрозумів: він тут більше не потрібен. Маша йому цього не казала. Щоразу, коли Макс намагався перехопити її погляд, опускала очі й починала про щось говорити зі своїм знайомим. Його звали Русланом, прізвища вона не називала, а Макс і не цікавився.

— Машо, а де я житиму? — він стояв біля виходу й розгублено дивився на двері ванної кімнати.

— На квартирі, де й жив раніше. Хіба я обіцяла, що ти будеш тут жити, скільки схочеш?

— Так тієї квартири в мене вже нема: її забрали хазяї.

— І що? Шукай собі іншу хату. Мені яка різниця, Максе? У мене хлопець є. Я що, з ним при тобі буду сексом займатися?

— Ні. Ні, звичайно, ні.

— Ну всьо, пока, — Маша відчинила двері й чекала, поки Макс вийде.

— Пока, Машо, — пішов сходами вниз. У нього був тільки невеличкий штопаний рюкзак і плеєр. Ще в нього був мобільний телефон і кілька сотень гривень. Де він їх узяв, Маша не знала. Вона зачинила двері й одразу ж забула про Макса. Її більше не цікавила ця людина. У неї був Руслан.

Макс перевірив рахунок і побачив, що грошей досить, аби зробити ще один дзвінок. Він став посеред вулиці й набрав кілька цифр.

— Алло, Сем?

— Ну.

— Слышишь, ти идешь сегодня в «Ра»?

— Иду.

— Можно с тобой?

— Макс, тебя там некоторые люди не хотят видеть. Ты помнишь тот вечер, когда ты трахнул в туалете мальчика, а он оказался другом Гоши Коцарева, этого банкира со здоровенным членом?

— Ну.

— Так вот, Коцарев тебя больше не хочет видеть в клубе. Ты туда не приходи, а то набьют морду.

— И куда мне идти? Меня Маша с квартиры выгнала, привела какого-то натурала вонючего и сказала, что не будет при мне с ним трахаться.

— И что мне делать?

— Можно я у тебя переночую?

— Нет, Макс, нельзя. Иди, куда хочешь, всё, пока. — Він поклав слухавку, і Макс сховав телефон до кишені. Була восьма вечора. Макс пішов до дороги, зупинив таксі і сказав їхати до парку Шевченка, там у цей час збиралися бідні геї, яким не вистачало грошей ходити по клубах, і на те, щоб знімати гарненьких хлопчиків, їм також грошей не вистачало.

Макс давно не заходив до цього туалету, де в четвер увечері збирається повно геїв. Вони стоять біля вікон і непомітно торкаються руками членів тих, хто заходить. І хто відгукується на таке привітання, тих вони беруть під руку й виходять на вулицю. Макс одразу побачив того, з ким хотів би переспати, тому підійшов до нього та поклав руку на плече. Юнак вийшов слідом за Максом. На вулиці Макс нарешті добре його роздивився. Він був молодшим за Макса на кілька років, високим, сильним і трохи брудним.

— Ну, куда пойдем?

— Ко мне нельзя, — Макс дивився в землю.

— А ко мне можно было бы, если было бы куда, — він розсміявся й сів навпочіпки перед Максом. — Давай я здесь у тебя отсосу, а ты меня вон в тех кустах трахнешь, когда стемнеет, идет?

— А спать где мы будем?

— Я пойду к пацанам в подвал, а ты — где захочешь. Иди сюда, — він підвівся, узяв Макса за руку й повів за дерево, — тут никто не увидит. Давай. — Він розщепив Максові ширінку і став на коліна.

— Люди ходят, — Макс увесь напружився, коли відчув, як він торкнувся губами його тіла.

— Пусть ходят.

Усе тривало хвилин десять. За десять хвилин раптом ослабли ноги, і приємна судома звела м'язи, потім тіло розслабилося, і він, важко ковтнувши, тихо застогнав.

— Понравилось? — устаючи з колін. — Пошли, сделаешь мне приятно. Сосать не надо, так, рукой можно, — пішов углиб парку, Макс — слідом за ним.

У безпечному місці він зупинився, вперся руками в дерево і спустив штани.

— А ты не больной?

— Да кто знает, я что, проверялся, а ты?

— Да нет вроде.

— Вроде — на огороде, давай, вставляй, — він заплющив очі й чекав, поки Макс увійде.

— О, оно, — хлопець задоволено постогнував і просив Макса робити це швидше.

— Все, — Макс відхилився й застебнув штани.

— Неплохо, — розігнувся. — Пойдем пива выпьем.