Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ностальгiя 📚 - Українською

Читати книгу - "Ностальгiя"

В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ностальгiя" автора Василь Миколайович Шкляр. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 35 36 37 ... 59
Перейти на сторінку:
і Миколі навіть здалося, що він уже колись бачив ці очі, йому знайоме це тихе обличчя, знайомий цей смуток рівних гладеньких кіс, але де ж він міг її бачити, де і коли? З якої далини припливла до нього ця жінка?

Холодні краплі тремтіли на її тілі, жінці було холодно, і ті дві краплини, що темніли на її грудях, теж, видно, були холодні.

Де він бачив її? З яких часів, відстаней припливла до острова ця кароока печаль?

— Ні пір’ячка вам, ні лусочки, — сказала вона грудним голосом — так вітер зітхає в сухих очеретах — і пішла до води, і ступила у річку, і попливла. Високо, щоб не замочити кіс, тримала голову на сумній лебединій шиї і пливла до старої сосни, де залишила халатик.

Вийшла на берег, узяла одяг і гола пішла у ліс, між сосон, які проти сонця також мали колір її тіла, і вона злилася з ними, розтанула, як туман.

Що це — привиділось?

Хіба ж ловиться короп, коли над ним плавають люди?

А може, і він приснився?

Микола зайшов у річку, заглянув у «вікно» і побачив темну округлу спину. Не привид. Мабуть, у них почався голод, що так жадібно і безстрашно кидаються на поживу. Чого ж він жде, треба негайно закинути знов, лови момент, може, більше такого не буде. Мерщій!

Він знов надів на гачки картоплю, завіз під русло, так само обережно закинув з човна й вернувся назад. Зняв з себе одяг, викрутив, розвісив на гілках сушитися, вирішив пройтися островом. Толочив траву, приминав м’яту, і вона дихала на нього чистим холодком. Так дихала та жінка.

Поставити б отут хату, посадити садок, скопати грядку, привести жінку і жити з нею на острові. Усе забути і жити. Вона пекла б духмяні коржі, підпалки, варила б борщі і дихала холодною м’ятою. Більше ніяких спокус, більше їм нічого не треба, лиш оця малесенька латочка землі, яку не нанесеш на карту світу навіть кінчиком голки. Ще в них були б книги, хай навіть небагато, хоча б один-єдиний «Кобзар», а довгими зимовими вечорами вони б розповідали одне одному те, що прочитали раніше, і їм би вистачило. Були б як діти, яким можна сто разів розповідати одну й ту саму казку, й вона їм ніколи не набридає. І в них теж були б діти. Можливо, одного дня піднялася б велика повінь, залила цей острів, і тоді б вони винесли з хати «Кобзаря» і дітей, сіли б усі разом у ковчег і попливли. І навіть за тої лихої години він був би найщасливішою людиною в світі, бо ковчег умістив би все, що йому потрібно: жінку, дітей і священну книгу Тараса, яка увібрала у себе мудрість всього народу.

«Тойді, серце, як бралися,

Сі древа садив я…

Щасливий я!» — «І я, друже,

З тобою щаслива!»[6]

Перейшло за полудень. Високо в небі літали ластівки.

Мовчав деркач, і мовчав спінінг. На провислій жилці гойдалася синьокрила бабка, наче позичила собі в павука цупку ниточку, яку той виплів на ясний день, зробила гойдалку та й гойдається.

Гойдайся. Короп он жінки не злякався, а то тебе боятиметься. Дивись, бо впадеш із гойдалки і сама потрапиш в його пащеку, знатимеш тоді, як насміхатися. Дуже розумна.

Не злякався? А чому він мав боятись її? Лежить у воді красива жінка, нічого в руках, лежить обличчям до неба гола-голісінька, короп бувалий у бувальцях, знає, що вона йому зла не зробить, можна підпливати зовсім близько, майже торкатись її чи бодай тієї води, що омиває її чисте тіло, можна вдихати м’ятний аромат, яким воно пахне, і розглядати, дивитись без остраху й сорому, розглядати ноги, гладесенькі стегна, рівчачок на спині і темні родимочки…

Ось він підпливає до неї з одного боку, з другого, роздивляється своїм золотистим оком кожен вигин і складочку, задихається від пахощів тіла, сліпне від незбагненної вроди, шаліє, і кидається до дна, натрапляє на солодку картоплинку і ковтає її зопалу, зозла, не помічаючи ні свинцевого грузила, ні капронової ниті, що тягнеться до бараболі.

І що ж тут дивного і непояснимого, що він, князь річок, клюнув саме тоді, коли над ним лежала жінка? Усе так просто і зрозуміло, й навпаки, важче було б його зрозуміти, якби він впіймався тепер, коли ніщо не відволікає його уваги, коли нюх його гострий, а око пильне.

Скажи спасибі тій жінці: якби не вона, вертався б додому ти впорожні. Годі сидіти, однак нічого не висидиш, то тільки чортові можна цілий день в очереті на дуду грати — одну зломить, другу виріже. А ти своє вже зіграв, рушай додому.

Поки зібрався, поки дохлюпав Телесиковими весельцями до села, вечоріло.

Микола прив’язав сітку з коропом до стовпчика Сергієвого містка, з якого вони колись ловили зі Стахом, склав човна і городом, через бур’яни пішов до хати. Він завжди лишав улов у воді, щоб риба зберігалась живою, а цього разу була ще й друга причина: покликати Сергія, Олю, Мурмишку, малечу, нехай подивуються разом з живого князя. Бачили ви такого?

Втім, Миколу чекало більше здивування, аніж будь-котрого з тих, кого він хотів ошелешити своєю удачею.

Зайшов до Сергія, той сидів під горіхом біля літнього столика і чистив картоплю; почувши, що стукнула хвіртка, підвів голову, всміхнувся своєю лінивою усмішкою:

— О, акурат на вечерю поспів. Заходь-заходь, бо вже, мабуть, оскому нагнав тою рибою, світишся од неї. Як фосфор, еге?

Всміхався трохи знічено, ніби соромився, що Микола застав його за жіночим заняттям, виправдовувався:

— Вечеря сьогодні у нас не проста, то я помагаю. Добре, що зайшов, бо думав гукати тебе.

— А що за подія?

— Хе, він ше й питає. Сам уловив і питає, комедіант. На живця взяв?

— Кого?

— Коропа! Кого-кого, розкогокався. Чи ти заспіртувать його надумав, що прийшов з пустими руками?

— А ти звідки знаєш? — втупився в нього Микола.

— Знаю, я все знаю. І трохи більше. — Всміхався під ніс і так спритно чистив картоплю, що тонесенька лушпаєчка бігла з-під ножа, як серпантина.

— Ні, справді… Ти бачив, як я приставав до берега?

— Нє-е-е.

— А хто ж тобі сказав?

З нього по слову треба було тягнути. Обчистив картоплину, обдивився її з усіх боків, дмухнув, сколупнув щось чорненьке ножем — і бульк у банячок з водою. Усміхається,

1 ... 35 36 37 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ностальгiя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ностальгiя"