Книги Українською Мовою » 💙 Сучасна проза » Ностальгiя 📚 - Українською

Читати книгу - "Ностальгiя"

364
0
26.04.22
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книгу онлайн українською мовою "Ностальгiя" автора Василь Миколайович Шкляр. Жанр книги: 💙 Сучасна проза. Наш веб сайт ReadUkrainianBooks.com дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС. Також маєте можливість завантажити книги на свій гаджет у форматі PDF, EPUB, FB2. Файли електронних книг - це цифрові файли, які призначені для перегляду на спеціальних пристроях, що відомі як читальні пристрої для електронних книг.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 36 37 38 ... 59
Перейти на сторінку:
ворушить бровами.

— Ти думаєш, шо тіки в Бронька є «бінокиль»? Еге, я теж маю. Добра штука. Сяду ото на містку та й дивлюся по всіх берегах, а шо ж. Я для того й містка робив, щоб сидіти та в бінокль видивлятись. Інтер-р-р-ресно!

— Шуткуєш.

— Чого б це я шуткував? Як тіки ото якась дамочка роздягається, я зразу в бінокль. І сьогодні дивлюся — розшорується одна навпроти острова. Тоді попливла на тебе. Ну, думаю, зараз клюне. І точно. Бачу, вже тягнеш.

— Ти правду кажеш? — розгубився Микола.

— А хіба не так було?

— Так, але…

— Чого ти почервонів одразу? Наче ж нічого такого… — І знов: бульк картоплиною в воду.

— Та я сам не свій і досі, — сказав Микола. — Ніяк не можу второпати, що воно за чудасія трапилась.

— Ти сідай, охолонь. Мабуть, і досі жижки трусяться? Сідай.

— Та хотів же показати… Він там, коло містка прив’язаний. Півпуда затягне, не менше.

— Еге, — сказав Сергій, — вісім кілограмів і триста п’ятдесят один грам.

— Нічого, сам побачиш. Королівський!

«Королівський», — озвався у ньому тихий грудний голос, наче вітер зітхнув у сухих очеретах.

— Містка мені не зірве? — спитав Сергій. — Бо ше будемо доганяти, як Мурмишка вудку. З біноклем.

— Та ну тебе.

— Ну добре-добре, вірю. Сідай, ше вспінемо наварити холодцю з твого коропа. Сідай та розказуй, яка чудасія.

— Клюнув якраз там, де вона купалася, — сказав Микола, сідаючи на коротку дубову колоду, поставлену на попа. — Таке й уві сні не присниться, скажи комусь — не повірить.

— Шо? — не втямив Сергій.

— Ну, щоб отак узяв короп. Химера якась.

— Яка там химера! Таке було не тіки з тобою. — Сергій ніби взяв отой банячок з водою і вилив Миколі на голову.

— Як це?

— Дуже просто. Спитай хоч би й того Мурмишку, він тобі скаже.

— Що скаже? Всі рибалки знають, що короп найхитріша й найобережніша риба, хіба ж не про це казав і Мурмишка?

— Правильно, — погодився Сергій. — Тому він і підходить туди, де купаються. Знає, шо ніякий дурний Микита там його не ловитиме.

— Ти хочеш сказати, що я той Микита?

— Боже збав. Ти ж не знав, шо туди хтось прийде купатися. А на пляжах короп гуляє того, шо там завжди є чим поживитися. Чи якийсь харч хтось викине у воду, чи шо, ну, тут всяке говорять, кожен своє.

— Наприклад?

— Кажуть, приміром, шо його притягує каламуть. Ти купаєшся, ходиш по дну, зриваєш ногами пісок, мул, а звідти піднімаються всякі там личинки, рачки, червячки. От він і визбирує їх у тій каламуті, шоб писком не рити. Це найбільш схоже на правду.

— А ще що?

— А ше я чув, шо короп начебто любить запах мила, шампуні, того, мовляв, часто крутиться й там, де перуть. Кажуть ше, буцім він людський шум любить, там, де до нього звик, ну, то вже таке.

— Але ж там, біля острова, не пляж! — не приймав цих пояснень Микола, хоч і була у них певна логіка. — І там не перуть білизну, не розливають шампунь і не здіймають рейваху, що так лоскоче слух коропам! І по дну там ніхто не ходив, не зривав ніяких жучків, червячків, розумієш?

— Не знаю, — сказав Сергій. — Я тобі тіки одне хотів пояснити. Риба не завжди боїться людини. А секретів не знаю. За шо купував, за те й продаю. Ти ловиш, тобі й знати.

Я знаю, подумав Микола. Але ця таємниця моя, і я не скажу її нікому.

— А де малеча? — спитав він.

— Десь пасеться, Оля пішла займати додому. А ми куховаримо. — І далі чистив картоплю своїми великими кордубатими руками, але так зграбно, наче робив це щодня. Бульк! Мов жабка у воду стрибнула.

Микола ураз напружився, здалося, що від нього на землю упала тінь. Відчув на собі чиїсь очі. Він озирнувся й побачив ту жінку. Була вже не в купальничку, а в легкому халатику, такого ж тілесного кольору, він упізнав би її тепер де завгодно — серед осені, серед зими, — вийшла з літньої кухні, хотіла щось поспитати та побачила Миколу, і десь в очеретах зашелестіло тихе зітхання:

— О-ох…

Те «ох» прикотилось до нього, дихнуло холодною м’ятою, і Микола, щоб приховати хвилювання, сказав ображено-весело:

— Бінокль, бінокль… Я не знав, що ти, Сергію, такий свистун.

Але усмішка, що мляво ворушилася на Сергійовому лиці, розгладилась, і він сказав якось насторожено, без тої упевненості, що завжди чулася в його загайному голосі:

— Це Настася… Олина молодша сестра. Вчора ввечері приїхала. Настасю, ти впізнаєш цього дядька? — спитав, як питають дитину.

— Ми знайомі, — дивилася на Миколу. — А де ж ваш князь?

— Зараз принесу, я ж не знав…

— То швидше давайте, бо в нас уже все готове. Картопля вкипить за хвилину, а рибу ще треба чистити, — сказала вона, підійшла, нагнулась і взяла банячок з картоплею, війнувши на Миколу вечірньою прохолодою. Бежевий халатик напнувся на тонкій спині, і видно було округлі хребці, між лопатками проглядала жіноча защібочка.

— Удвох сходимо, — підвівся Сергій. — Я тобі не потрібний, Настасю?

— Ні, вертайтесь скоріше.

Вона пішла на літню кухню, а Микола з Сергієм городами рушили до містка. Он чого йому відразу здалося, що десь її бачив: Настася була схожа на Олю, найбільше очима, тільки очі її доросліші, хоча вона й молодша за сестру.

— Якась вона не така, — мовив Сергій, ніби вгадуючи його думки. — Мовчить, нічого не хоче розказувати. Шось як пороблено з нею.

— Ти про що? — не зрозумів Микола.

— А, ти ж нічого не знаєш…

І знов набрав у рот води. Ніби з льоху дістає ті слова і викочує по одному. Та краще не підганяти, бо зіб’ється і м’ятиметься ще довше.

— Настася ж звідти, — сказав.

— Звідки?

— З Прип’яті.

— Як з Прип’яті? — холодно глянув на нього Микола.

— Як… А так, як ти з Києва. Після медичного туди направили. А це, каже, з курорту приїхала. У Ялті, каже, була. Тіки мені не віриться. Може, в санаторії? Може, в

1 ... 36 37 38 ... 59
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Ностальгiя», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Ностальгiя"